Чи збереже Гадяч будинок сестри Панаса Мирного для нащадків?
-
-
>
-
>
-
>
1139
Гадяч відомий не лише завдяки родині Драгоманових, а й завдяки іншій, не менш важливій для української культури родині — Рудченків. Найвідоміший її представник, Панас Мирний, став класиком української літератури та засновником соціально-психологічного роману.
Проте мало хто згадує, що саме в Гадячі зароджувався його талант. Місто й досі береже пам'ять про родину Рудченків: батьківський будинок та будинок сестри письменника.
Панас Мирний і Гадяч
У 1860 році родина Рудченків — батько Яків, мати Тетяна та їхні п'ятеро дітей — переїхала з Миргорода до Гадяча. Як згадувала громадська діячка Олена Пчілка, Яків Рудченко тривалий час працював бухгалтером у миргородському казначействі, а потім отримав посаду скарбника в Гадячі.
Іван та Панас Рудченки навчалися спочатку в Миргородському парафіяльному, а потім у Гадяцькому повітовому трикласних училищах. За старанність і відмінні успіхи обох нагороджували похвальними листами.
Проте через брак коштів продовжити освіту вони не змогли. Тому у 14 років Панас Рудченко почав працювати писарчуком у Гадяцькому повітовому суді. У серпні 1864 року талановитого юнака перевели на посаду канцеляриста, а згодом — помічника бухгалтера Гадяцької повітової скарбниці. Там він працював до переїзду в Прилуки у 1866 році.
У вересні 1867 року Панас Рудченко повернувся до Миргорода, де став керівником канцелярії повітової скарбниці. Все своє подальше життя він пов’язав із Полтавою, де й був похований у 1920 році.
Доля дітей родини Рудченків
Жоден із синів родини Рудченків не пов’язав своє життя з Гадячем. Іван Рудченко, відомий як Іван Білик, після переїзду до Петербурга став радикальним монархістом. Хоча саме він сформував світогляд Панаса Мирного і був його співавтором роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні».
Сам Панас Мирний жив і працював у Полтаві. Його молодший брат Георгій перевівся до Полтавської гімназії із Житомирської. Доля його була трагічною: 17-річний юнак приєднався до повстанців і загинув під час оборони Шипки. Брат Лука працював помічником бухгалтера в Кременчуці, а помер 11 липня 1917 року в Києві.
І лише Олександра Рудченко (у шлюбі Борисенко) до кінця життя залишилася в Гадячі. Проте про цю жінку майже нічого не відомо, через що її постать здається міфічною.
«Людина з дійсно люблячим серцем»
Проте і сам Панас Мирний згадує сестру у своєму щоденнику, скаржачись на її надмірну опіку. Олексій Борисенко, чоловік Олександри, працював колезьким секретарем і бухгалтером гадяцького скарбництва.
Про неї також залишила спогади Олена Пчілка, згадуючи, що Олександра навчалася в одному пансіоні з її молодшою сестрою, Єленою Драгомановою.
Олександра була також майстринею з вишивання: саме вона мережила сорочки для свого брата Івана. Панас Мирний підтримував тісні стосунки з сестрою, часто приїздив до Гадяча не лише у справах, а й відвідував її. Вона, своєю чергою, приїжджала до нього в Полтаву.
Олена Пчілка високо цінувала Олександру за її працю в дитячому притулку. Вона писала, що Олександра «працювала там не як «дама-патронеса», а як людина з дійсно люблячим серцем». Навіть залишивши посаду, Олександра продовжувала допомагати дітям, виховуючи двох сиріт у себе вдома на власні кошти.
Де жили Рудченки у Гадячі
Після переїзду до Гадяча Рудченки кілька років жили на вулиці Середній (нині Шевченка). За спогадами Олени Пчілки, це був будинок «у глибині двора».
Через кілька років Яків Рудченко придбав ділянку біля спуску на Заяр, на вулиці Садовій. Там родина збудувала будинок та посадила сад, де батьки прожили до самої смерті. У цьому будинку колись створили кімнату-музей Панаса Мирного, але згодом він перейшов у приватну власність.
Хоча споруда й досі існує, вона зовсім не нагадує про те, що тут жив відомий український письменник. Натомість будинок сестри Панаса Мирного, Олександри, зберігся досі.
За словами Олени Пчілки, «сестра та й досі живе в Гадячому, у власному дворі на Подолі».
Зараз це провулок Гончарний, 18, який видно зі Старої гори (нині вулиця Подільська).
Будинок цікавий своєю архітектурою: з боку провулка Гончарного він одноповерховий, а з боку Подільського — двоповерховий, оскільки там є підвальне приміщення. На другому поверсі розташований балкон, з якого відкривається чудовий краєвид на Псьол та навколишні луки.
Подальша доля будинку
Тривалий час у цьому будинку жили нащадки Олександри Рудченко, хоч і не прямі. Оскільки сестра Панаса Мирного не мала власних дітей, вона запропонувала своїй наймичці Марії та її чоловікові Панасу удочерити їхню доньку Єлизавету, щоб та успадкувала майно. Згодом дівчинка отримала не лише будинок, а й усі відомості про нього.
Дмитро Цимиренко з Дніпра, внук названої доньки Олександри, пригадує, що спочатку родина Борисенків жила в старому будинку в провулку Гончарному, який не зберігся. У 1915 році поряд почали зводити нову будівлю, яку завершили наприкінці 1917 року.
На питання краєзнавців, чи міг Панас Мирний бувати в ній, Дмитро впевнено відповідає: «Ні», адже письменник востаннє приїздив до Гадяча, ймовірно, у 1916 році, коли будинок ще тільки будувався.
Дмитро пригадує розповідь бабусі про курйозний випадок. Одного вечора у двері постукали. Його прабабуся, вважаючи, що це чоловік, який запізнився, роздратовано запитала:
«Кого там ще в такий час трясця принесла?».
У відповідь почула:
«Відчини, то я Панас».
Відчинивши двері, вона здивовано побачила не чоловіка, а Панаса Мирного, який «тихо посміхався». За словами Дмитра, саме таким — «лагідним і усміхненим» — бабуся його запам'ятала.
У 1927 році Єлизавета Афанасіївна вийшла заміж за Феодосія Цимиренка, і вони жили в будинку Олександри Рудченко. У подружжя народилося троє дітей — доньки Інна та Ірина і син Дмитро. Дмитро трагічно загинув на власному подвір'ї у 1943 році від уламка снаряда. Того ж року від застуди померла і Єлизавета Цимиренко.
Феодосій Цимиренко повернувся додому в 1946 році, вдруге одружився, і родина продовжила жити в будинку. Але його довелося передати у комунальну власність, і з майже десятка кімнат Цимиренкам залишили лише дві.
Феодосій помер у 1967 році, коли Дмитрові було лише три. Тому все, що він знає про будинок і Олександру Борисенко, — це з розповідей названої бабусі.
«Я з бабусею любив ходити в підвальне приміщення. Там зберігали овочі та консервацію. Туди вели два входи, а всередині були аркові перекриття. Бабуся брала огірки з діжок, а я допомагав. Це мої найсвітліші дитячі спогади», — пригадує Дмитро Цимиренко.
Будинок став рідним домом і для самого Дмитра. Тут він жив разом із мамою до повноліття. У 2005 році Дмитро забрав матір до себе, а в 2006 році вона померла. З того часу почався занепад будівлі. Сестра Інни Цимиренко Ірина, хоч і жила в Гадячі, вже не могла за нею доглядати.
З 2005 року будинок стояв зачиненим і став мішенню для мародерів. Дмитро пригадує, що там залишалися речі Олександри Борисенко, але згодом усе це розікрали.
У 2020 році чоловік безкоштовно передав будинок Гадяцькій міській раді з умовою, що його відреставрують.
«Я розумів: сам уже до нього не повернуся, але це мої рідні спогади і дитинство, — говорить Дмитро. — Я не хотів, щоб це просто так зникло. Можливо, громада колись зробить там музей чи осередок історії — тоді це буде правильно».
Того ж року Гадяцька міська рада оголосила, що облаштує будинок під туристичний об'єкт. Планувалося, що територія стане максимально наближеною до тих часів, коли нею володіла Олександра Борисенко.
***
Це перша частина нашого циклу про історичні будівлі Гадяча. На жаль, будинок сестри Панаса Мирного сьогодні перебуває в критичному стані й потребує термінового ремонту.
Ми запитали жителів Гадяччини, як вони бачать майбутнє цієї будівлі. Також ми поспілкувалися з експертами — фахівцями музейної справи, митцями й архітекторами — щоб дізнатися їхні пропозиції щодо використання простору для розвитку громади.
Що побачили експерти та що думають прості гадячани — читайте в наступній частині матеріалу.
