«Любити можна дітей, Батьківщину. А кохати – тільки тебе». Історія загиблого зхисника Олексія Василенка із Гадяччини

Проводити інтерв’ю із родинами загиблих військових — одне з найважчих завдань. Про Олексія Василенка із Гадяччини можна було б написати цілу книгу — і ми віримо, що така книга обов’язково з’явиться.

А поки що ми маємо лише шпальти газети. І ці кілька шпальт — про головне: ким він був для своїх рідних. Чоловік, батько, опора, людина, яка пішла на війну заради любові — щоб його діти й тисячі інших мали шанс жити.

Своїми спогадами про нього ділиться дружина — Надія Василенко.

— Надю, ти народилася у великому місті — в Донецьку. Та життя привело тебе зовсім в інше місце — маленьке село. Як це відбувалося?

— Так склалося, що мене ще зовсім маленькою мама перевезла в Бірки (Краснолуцька громада). Мені було півтора року. Бірки й Сватки — два села поряд, усього сім кілометрів між ними. 

Там і пройшло моє дитинство. Спочатку я ходила в Бірківську школу, але її закрили, і ми всі перейшли до Сватківської. Саме там ми й перетнулися із Олексієм.