Навіщо філософи приїхали до Гадяча

09 Червня 2025, 10:00
Гадячанин Володимир Демченко ініціював зустріч, запросив гостей до Гадяча і підтримав важливу роботу зі спільного пошуку сенсів міста Гадяча. 1186
Гадячанин Володимир Демченко ініціював зустріч, запросив гостей до Гадяча і підтримав важливу роботу зі спільного пошуку сенсів міста Гадяча.

Коли нас запитують у Києві чи Львові: «Гадяч? Що це за місто?» — ми звично відповідаємо: «Затишне, комфортне місце». Ми ховаємося за зручними словами, бо самі не наважилися чесно запитати себе: що ж таке Гадяч — для країни, для світу, для нас самих?

Щоб допомогти нам, гадячанам і гадячанкам краще зрозуміти себе, своє місто і свій час, до Гадяча приїхали філософи, культурні менеджери, митці, а також люди, які мають глибокі знання з історії та богослов’я. 

Ще вчора вони виступали на міжнародних майданчиках Європи й світу, а сьогодні — у Гадячі. Вони розуміють: майбутнє належить тим країнам, які здатні формулювати і пропонувати світу сенси, цінності, бачення. 

Лише ті, хто зможе дати відповідь на запитання: «Що ми несемо світові?» — матимуть суб’єктність. Інші ж — залишаться ресурсною базою для чужих проєктів.

І ми запитуємо себе: що ми, українці та українки з Гадяча, можемо запропонувати світові?

До пошуків відповідей на це запитання долучилися місцева громадськість, гадяцькі підприємці, представники влади та духовенства. І саме ця залученість зробила діалог справжнім, глибоким, нашим.

Бо Гадяч — це не просто точка на мапі. Це місце, де фокусується увага, де збирається внутрішня цілісність, де народжується самоусвідомлення. Тут і зараз формулюється нове бачення себе, нове осмислення нашого місця в Україні й у світі.

Ми усі разом — гості й господарі, науковці й підприємці, культурні діячі й громада — напрацювали бачення Гадяча і визначили кілька стратегем його розвитку. І починаємо ми з головного — з ідеї Гадяча як інтелектуального центру.

Гадяч — інтелектуальний центр

Це місто дало Україні Михайла Драгоманова — мислителя, який уперше поставив Україну на політичну мапу Європи. Його ідеї — про демократію, федералізм, права людини — звучать і сьогодні, у найгостріших сучасних дискусіях. 

Та попри це, у самому Гадячі досі немає ані музею, ані навіть меморіального кабінету, присвяченого імені видатного земляка. Поява таких просторів засвідчить — ми не лише пам’ятаємо імена, а здатні осмислити їхню вагу. 

Бо музей Драгоманова в Гадячі — це не просто знак пошани. Це тест на національну зрілість.

Зліва направо: Вартат Маркаріан, Олег Пограничний, Дарʼя Придибайло, Євгеній Гончаренко під час заходу
Зліва направо: Вартат Маркаріан, Олег Пограничний, Дарʼя Придибайло, Євгеній Гончаренко під час заходу

Гадяч — місце державотворення.

Гадяцькі угоди 1658 року — одна з найамбітніших спроб перетворити український простір на повноцінного суб’єкта європейської політики. І хоча ці плани не були реалізовані, вони залишили по собі державницький слід, який сьогодні потребує сучасного переосмислення. 

Саме Гадяч може стати точкою старту для розмови про русинську політичну традицію, яку сьогодні відкривають наново дослідники. Це  нагода повернути Гадяч на карту великих наративів: як місце, де Україна вперше артикулювала свою політичну суб’єктність у європейському просторі.

Гадяч — лабораторія української ідентичності

Саме тут, у часи політичної нестабільності та воєнних викликів, коли формувалася Українська Народна Республіка, Олена Пчілка створювала формаційні простори українськості. 

Газета «Рідний край», осередки «Просвіти», дитячі театри — це була не просто культурна діяльність. Це була інфраструктура народження нової України. У цих просторах народжувалися найкращі практики просвіти, самоорганізації, культурного опору. 

Гадяч — це культурний міст між Україною та Європою.

Однією із ключових стратегем міста є постать Лесі Українки — не просто поетеси, а культурної євроінтеграторки України. Її тексти — глибоко вкорінені в західну філософію, історію, драматургію — водночас залишаються цілковито українськими. 

Саме тому її роль — особлива: Леся не просто репрезентувала Україну, вона вбудовувала її в європейську культурну карту.

Вона не писала з провінції, вона мислила в центрі європейської філософії. Її творчість стала мостом, через який Україна вперше вийшла на світову арену не як обʼєкт спостереження, а як повноцінна учасниця розмови. Як нація, котра має що сказати і як сказати.

І цей голос, здатний говорити з Європою на рівних, проростав із гадяцького ґрунту. Саме Леся Українка заклала основу тієї стратегії культурної присутності України у світі, яку ми досі продовжуємо розгортати. Гадяч  не тло. Гадяч — точка прориву.

Зліва направо: Вячеслав Титаренко, Ігор Лідовий, Сергій Бондаренко під час пошуку сенсів
Зліва направо: Вячеслав Титаренко, Ігор Лідовий, Сергій Бондаренко під час пошуку сенсів

Гадяч — серце українського бджільництва

Ми звикли говорити про Гадяч як про культурне місто. Але є ще один сенс, менш очевидний, проте не менш вагомий: ремісничий. І в цьому контексті — Гадяч по праву можна назвати серцем українського бджільництва.

Ще за часів Богдана Хмельницького на теренах Гадяччини існували великі пасіки, а мед був не лише продуктом, а й валютним ресурсом. Історія ця не зникла — вона трансформувалася в сталу традицію, що й досі жива.

Гадяч — це не лише місце з багатою історією бджільництва, а й сучасний центр підготовки фахівців, які забезпечують розвиток галузі в Україні та її інтеграцію в європейський ринок. Це приклад того, як традиція може перетворитися на стратегічний ресурс.

Простори розгортання Гадяча, які потребують свого дослідження

За ці два дні ми встигли окреслити чотири головні стратегеми — як точки сили, навколо яких Гадяч може вибудовувати своє майбутнє. Але це лише вершина. За кадром залишилося ще багато важливого.

Гадяцька вишивка, гадяцька сорочка — унікальні, впізнавані, вже внесені до переліку нематеріальної культурної спадщини. І це не просто естетика — це жива ідентичність, яку можна не лише показувати на виставках, а й інтегрувати в сучасні формати. 

Наприклад, створювати магазини нового типу — Art&Craft — не лише в Гадячі, а й у Львові, Києві, за кордоном. Такі бізнес-проєкти стають не тільки економічною можливістю, а й культурною заявою: ми — унікальні, і ми можемо ділитися цим з іншими. 

Гадяч відкриває ще один глибокий вимір своєї історії: ми побували в синагозі, побачили простір Центру вивчення хасидизму Адмор Азкен. Те, що сакральним центром хасидизму став саме Гадяч, де поховано засновника руху Хабад — Алтер Ребе, — говорить про глибинне значення міста в єврейській, а отже й українській і світовій історії.

Ще один простір формації — Гадяцький фаховий коледж культури та мистецтв імені Івана Котляревського. Це не просто навчальний заклад — це точка тяглості. Тут, у самому серці Гадяча, збережені форми, які століттями формували українську культуру: хоровий спів, народне мистецтво, режисура, образотворче ремесло. 

Та водночас цей простір потребує і сучасного підсилення. Ми говорили про ідею мистецьких резиденцій — щоб у Гадяч приїздили митці та мисткині, проводили воркшопи, ділилися досвідом, надихали студентство. 

У поєднанні традиції й модерності — шанс зробити училище не просто регіональним, а національним культурним магнітом.

І наостанок

Ми не встигли проговорити все. І не мали на меті вмістити весь Гадяч у два дні. Сенси, які ми витягнули за ці два дні, — не остаточні формули. Це радше опорні точки для перезаснування міста. Орієнтири, навколо яких може зростати нове бачення Гадяча — і себе, і свого місця в Україні та світі.

Щира подяка гадячанину Володимиру Демченку — саме він ініціював цю зустріч, запросив гостей до Гадяча і підтримав важливу роботу зі спільного пошуку сенсів міста.

 

 

Коментар
15/06/2025 Субота
14.06.2025
13.06.2025