«Ми всюди заважаємо»: як одна розмова з дітьми у Вельбівці змотивувала до дій

У селі Вельбівка Великобудищанської громади, що у Миргородському районі, почали будувати спортивний майданчик. Не за бюджетною програмою, не після гучних обіцянок, а після щирої і болючої розмови. Депутатка Віталіна Пинчук публічно визнала свою відповідальність за байдужість громади до дітей. 

І разом з однодумцями почала діяти. Про цю ініціативу, її причини та наслідки — наша розмова.

Діти на клумбі

— Близько місяця тому сталася прикра ситуація, — розповідає Віталіна. — Біля будинку культури місцеві мотоциклісти в'їхали прямо на клумбу і почали дрифтувати по ній. Пошкодили територію, зім’яли квіти. Староста села Анатолій Койло опублікував відео у Facebook — воно розлетілося мережею. Але не сам факт шкоди мене тоді вразив, а реакція в коментарях: наших дітей називали словами, які соромно повторити. Це було боляче.

Історія про пошкоджену клумбу несподівано оголила глибшу проблему: у громаді немає простору для молоді. І найстрашніше — немає бажання його створювати.

— Якщо ще звинувачують батьків у неналежному вихованні своїх дітей — це якось пояснити можна. Але коли принижують дітей, та ще й із родин військових… Я прокоментувала під дописом, що, як депутатка, відчуваю відповідальність. Бо ми, дорослі, недопрацювали. Особисто я теж. 

«Нам нема де подітись»

Після сесійного виступу Віталіна не залишила тему на рівні обурення. Вона зібрала ініціативну групу.

— Я подзвонила Людмилі Демченко. Долучилися Юля Огризько, Тетяна Діденко, Юлія Грицько, депутат Олександр Крат, староста, на жаль, участі не взяв. А в неділю ми просто сіли з дітьми на сходах біля будинку культури. Без формальностей, просто поговорити.

— Чого вам бракує? — спитали ми.

І почули: «Нам ніде подітись. Ми скрізь заважаємо».

— Тоді я запитала: «А хочете волейбольне поле?» — «Так, нам його давно обіцяли. Але далі обіцянок нічого не пішло». Разом з дітьми ми пішли за будинок культури — там була порожня ділянка. Саме там вирішили зробити майданчик.

Віталій Ковальов та Віталіна Пинчук працюють разом, щоб діти мали безпечний простір для активного відпочинку

Грейдер, толока і початок

Вже наступного дня після розмови з дітьми події почали розгортатися стрімко. Це стало переконливим свідченням: коли з’являється рішучість і внутрішня готовність брати відповідальність — навіть маленька громада здатна запускати великі зміни.

— Я зателефонувала голові громади Миколі Шаблію, — розповідає Віталіна Пинчук. — Він приїхав. Разом з ним — головний архітектор Віктор Григорович, і цього разу вже був і староста Анатолій Койло. У вівторок грейдер розчищав майданчик. А в суботу ми зібрали толоку. Близько сорока людей — батьки, діти, сусіди — прийшли не за вказівкою, а за власним бажанням. Бо небайдуже. Це було справжнє об’єднання.

 «У нас гуртки є… тільки на папері»: чому діти Вельбівки сидять на цементі замість грати у спортивні ігри

За кожною ініціативою — глибинна проблема. За будівництвом майданчика у Вельбівці — цілий список невирішених питань: байдужість посадовців, відсутність дозвілля для дітей, формальний підхід до культурної роботи.

Проблема не в мотоциклах

— Ми будуємо майданчик, щоб діти мали де грати. Але це не просто про спорт. Це про те, що у дітей узагалі немає такого місця, — каже Віталіна. — Вони самі це сказали: «Ми скрізь заважаємо». Це страшно.

У селі, де функціонує будинок культури, є одна прикра реальність: жодного безпечного чи зручного простору для дітей — лише голий поріг.

— Там, на поріжку біля будинку культури, діти ховаються від дощу, від сонця, просто сидять на голому цементі. І це — їхнє єдине місце дозвілля. Я подавала депутатський запит: поставити хоча б дві лавочки. У відповідь — «не потрібно».

Волейбол біля клумби

Парадокс: бажання в дітей є — простору немає.

— На зустрічі з батьками ми побачили, що діти приносять м’яч і грають у волейбол… навколо клумби, яку напередодні було зруйновано мотоциклами, — розповідає Віталіна Пинчук. — Вони просто шукають хоч якийсь клаптик вільного місця. І це не про розвагу — це про потребу. Маленькі діти, підлітки, дівчата й хлопці — всі активно грають. Але умов немає.

«Гуртки? Та ви жартуєте…»

— У будинку культури, здається, записано чотири чи п’ять гуртків. Але насправді не працює жоден, — розповідає Віталіна Пинчук. — Один тенісний стіл вдалося поставити буквально «з боєм». Другий — досі запакований у коробці. І це, на жаль, увесь наш «культурний фронт».

— Це не просто байдужість. Це мовчазне виключення дітей із життя громади, — додає вона. — Але саме діти — найвразливіші. І в час війни — найбільше потребують нашої уваги.

Встановлення опорної стійки для майбутніх футбольних воріт

«Найважче — не техніка, а компроміс»: що стоїть за громадською ініціативою у Вельбівці

Жодна добра справа не робиться без опору. Будівництво волейбольного майданчика у Вельбівці — не виняток. Попри підтримку батьків і дітей, ініціативна група зіткнулася з гальмуванням там, де мала б отримати підтримку. Віталіна Пинчук розповідає про головний виклик — пошук порозуміння з місцевою владою.

«Не клумба, а ковдра»

— Найскладніше, мабуть, було не знайти техніку чи людей, а домовитися зі старостою і почати рухатися в одному напрямку, — зізнається Віталіна. — Ми хотіли одного — зробити простір для молоді. Але в кожного були свої бачення, і ковдру тягнули в різні боки.

Ключовим стало питання: де має з’явитися новий спортивний майданчик? У центрі села — чи в парку, де простору менше і до того ж — небезпечно близько до дороги.

Коли є мета — з’являється порозуміння

Цей конфлікт став лакмусовим папірцем: наскільки громада готова до спільного вирішення проблем. І, зрештою, компроміс був знайдений.

— Так, було непросто. Але староста пішов на зустріч. Ми поговорили, зважили всі аргументи — і змогли домовитися, — розповідає Віталіна Пинчук. — І це, я вважаю, перемога не над кимось, а для всіх. Бо інакше — нічого б не зрушилося.

— У громадських ініціативах найскладніше — не знайти техніку чи гроші. Найважче — подолати інерцію байдужості й недовіри. Але щойно це вдається, навіть один волейбольний майданчик може стати початком великого руху, — додає вона.

 «Ми теж хочемо щось зробити»: як діти стали співтворцями змін

У цій історії важлива не лише участь дорослих. Від першої розмови до реалізації молодь Вельбівки була поруч — і не спостерігала, а працювала.

— Їхня участь — максимальна, — розповідає Віталіна Пинчук. — Коли ми лише заговорили про майданчик, діти самі обрали місце, сказали: «Так, це круто!» Попросили ще й якесь накриття — щоб можна було сховатися від дощу. Ми погодились.

— А під час толоки вони працювали на рівні з дорослими. Хтось прийшов одразу, хтось — коли почув, що вже щось робимо. Прибігали додому по рукавички, питали: «А що ще можемо зробити?» Прибирали щебінь, копали, допомагали — щиро, з ентузіазмом. Це був не просто проєкт для молоді. Це був проєкт із молоддю.

Зліва направо: Ірина Крат, Юлія Огризько та Оксана Серебрянікова очищують територію майбутнього майданчику від сміття

« Війна не виправдання»: чому молодь залишається без уваги у громадах

Глухий кут офіційної позиції

Спортивний майданчик у Вельбівці став прикладом того, як громада здатна діяти без грошей, але з великою вірою. Проте продовження цієї ініціативи — під сумнівом. Офіційна позиція посадовців стримана, а часом і відверто байдужа.

— Я спілкувалася із начальницею відділу культури, — розповідає депутатка Віталіна Пинчук. — Її відповідь була прямою: «Умови війни. Ми нічого не можемо. Відповідальності не несемо». Але хіба не в умовах війни увага до дітей має бути ще гострішою? Маленькі ініціативи — турніри, гуртки, ігри — не вимагають мільйонів, тільки бажання.

Кадри та ініціатива: що справді вирішує

— Але найбільша проблема — це не гроші, а люди, — продовжує Віталіна. — Ті, хто міг би згуртувати молодь, зараз на фронті. У нас немає ні інструктора, ні культурного працівника, який би «горів» справою. Але, як показала толока — все можливо. Бізнес, батьки, діти, депутати — об’єдналися і зробили. Бо хотіли.

Усе, що з’явилося — з’явилося без бюджетної програми. Але з ініціативи. А це — сильніше за кошторис.

«Все по 30»: метафора байдужості

— Молодь фінансується за залишковим принципом. Як у виставі «Все по 20», — іронізує Віталіна. — Зараз уже «все по 30».

Йдеться про театральну виставу, проведення якої Віталіна ініціювала у 2024 році у своїй громаді. Вона стала метафорою: в умовному «магазині» все для дітей — по залишковій ціні, бо вони останні у списку пріоритетів. Вистава була організована громадською організацією «Рідний край – Гадяччина», як інструмент ненасильницького діалогу про проблеми молоді. Ідея — проста й болюча: коли грошей не вистачає, саме молодіжні ініціативи «обнуляються» першими.

— Купили м’ячі — і сховали, бо «раптом порвуться». Волейбольну сітку взагалі рік не могли знайти і віддати дітям — забули, де вона. А тенісний стіл так і стоїть у коробці — ніхто не встановив. Бо що? Бо може хтось зламає? Але ж м’яч має бути в грі, а не в коморі. І тенісний стіл — на майданчику, а не на складі, — каже Віталіна. — Якщо ми боїмося, що щось зіпсується — то, можливо, нам не речі шкода. А просто не хочеться нічого робити.

Усе починається з «хочу»

— Перший крок — не про гроші. А про «хочу». Якщо в громаді є хоч одна людина, яка не боїться діяти — зміни можливі, — каже депутатка. — І саме вона може запустити те, що не здатна дати система. Бо громаду змінюють не накази згори, а люди, яким не все одно.

Системні проблеми молодіжної політики у Вельбівці

Висновок

Навіть у невеликій громаді можливі зміни — якщо є активні люди. Але без системної молодіжної політики, підтримки кадрів і відкритого діалогу громада не зможе втримати позитивні зміни.

Читай також: Соціальна підтримка, локальний бізнес та залучення робочої сили – пріоритети для вступу до Євросоюзу. Інтерв’ю з очільником Сергіївської громади Ігорем Лідовим