Виклик «русскому міру»: чи може постать Олени Пчілки стати зброєю у сучасній війні?

Українська перемога починається з проведення кордону з російським імперіалізмом у свідомості кожної людини. Без цього внутрішнього кордону ми ризикуємо зникнути як народ.
Чи може пам’ять про видатних постатей України стати нашою зброєю у «війні пам’ятей» проти імперських заперечень москви? Це питання ми досліджували разом із регіональним представником Українського інституту національної памʼяті, уродженцем Гадяччини Олегом Пустовгаром.
Увічнення пам’яті видатних українців та українок – шлях до перемоги у «війні пам’ятей»,
– Пане Олеже, чи можна вважати культурні проєкти, такі як встановлення пам’ятника Олені Пчілці, частиною інформаційного спротиву російській агресії?
– Ймовірно, що так. Сучасна народна російсько-українська війна за незалежність України має не лише збройний вимір боротьби проти окупації українських земель і за відновлення законних українських кордонів.
Це також і війна за саме виживання української державності, української нації. Тобто це війна за українську ідентичність – за нашу історію, національну пам'ять, мову, культуру. Українська перемога у цій війні – це проведення кордону з російським імперіалізмом у свідомості кожного українця і кожної українки.
Шлях увічнення пам’яті видатних українців та українок – це шлях до української перемоги у «війні пам’ятей», яку протягом століть ведуть московити проти українського народу, нав’язуючи злочинні ідеї «руского міра» про «єдіний народ», начебто штучність української державності та відсутність українців як окремої нації.
Історична правда про Олену Пчілку, її пошанування у місті, де народилася, розбудова культурного простору довкола пам’ятника – це внесок у перемогу саме української парадигми у згаданій війні пам'ятей.
Маємо зробити так, щоб у свідомості українських людей запанувало все українське. Щоб вони так само шанобливо ставилися до української мови, культури, традиції, церкви, як ставилася Олена Пчілка.
Ось чому просвітницький громадський проєкт від культурологічного видання «Рідний край. Газета Гадяцького земства» щодо всеукраїнського Національного збору коштів на встановлення пам’ятника Олені Пчілці у місті Гадяч Полтавської області заслуговує уваги і всебічної підтримки.
Настав час виводити Олену Пчілку «з тіні» Лесі Україки
– У чому полягає унікальна роль Олени Пчілки в українській історії, що робить її постать важливою саме зараз?
– Потрібен новий погляд, український. Нова оптика. Настав час виводити Олену Пчілку «з тіні» її доньки. Годі позиціонувати її в інформаційному просторі, під час просвітницьких кампаній тільки як матір Лесі Українки. Мені імпонує точка зору відомої інтелектуалки Оксани Забужко, яка бачить ширше і називає Олену Пчілку матір’ю українського націоналізму!
Як стверджує літературознавиця Віра Агеєва, тоді, у XIX столітті, початку XX століття, етнографія як наука про історію традицій нашої нації, особливості житла, одягу, харчування, родинного укладу, побуту тощо, була «справою політичною», бо вивчала де живуть українці, де знаходяться їхні етнічні розселення, кордони, де ареал поселення, поширення мови.
А це ж часи російського царату, де все українське заборонялося! Вже з 18 років Олена Пчілка вдягалася в українські однострої. Не для самовираження, забавки! Захоплення етнографією стало частиною її життя і наукової діяльності.
Вона дослідила український орнамент і її альбом «Український орнамент», виданий попри опір імперських цензорів, у Києві у 1876 році здобув гран-прі на всесвітній виставці 1878 року у Парижі. Тоді українська культура зазвучала на всю планету!
З іншого боку, Олена Пчілка активно популяризувала українське у побуті, запровадила моду на вишиті українські сорочки у тогочасному зросійщеному Києві. Дослідження орнаментів і візерунків сприяло донесенню правди про межі розселення українських родин.
Згодом дані про етнічні українські спільноти стануть у нагоді при опрацюванні кордонів Української Народної Республіки. І це в умовах сумнозвісного антиукраїнського Емського указу! Олена Пчілка – український першопрохідець-етнограф! Їй маємо завдячувати теж, що українська етнографія нині вже сприймається як щось звичне, як повітря довкола.
Здобутки цієї науки перейшли у публічний простір: виставки майстрів та майстринь народно-ужиткового мистецтва, етнофестивалі, майстер-класи з виготовлення ляльки-мотанки чи скажімо, гончарське мистецтво у Опішному, мода на вишиванку.
Це часточка українського буття, бо маємо свою державу, про яку мріяла Пчілка і яку хоче захопити новітня російська путінська імперія.
Відстоювання української мови та ідентичності Оленою Пчілкою є зразком для наслідування. Це зараз в Україні по всіх містах і селах у межах деколонізації перейменовано всі площі, вулиці, набережні, метро у Києві.

А понад сто років тому саме Олена Пчілка унеможливила святкування в українських «Просвітах» ювілею Льва Толстого, риторично запитуючи: «А чому не Шевченка?». На її творах, завдяки друкованим ЗМІ, які вона видавала, з’явилося ціле покоління української еліти, яке згодом творило Центральну Раду та УНР!
Внесок у розвиток української мови колосальний. Саме уродженка Гадяча за власні кошти видавала «Молоду Україну» – єдиний український дитячий журнал на території російської імперії, писала для українських дітей українською мовою.
Мало хто знає, що слова «мистецтво», «променистий», «осоружний» «нестяма» та інші створила Пчілка! У Києві початку XX століття після вбивства російського імператора Олександра II почався період реакції, на всю столицю залишилося тільки три україномовні родини – Лисенків, Старицьких і Косачів.
В Україні вже багато років діє Програма національно-патріотичного виховання, прийнято закон про національну і громадянську ідентичність. Та жодна програма чи закон у цих сферах по-справжньому не запрацюють доти, доки не зникне байдужість і формалізм, оце кляте «захід для галочки».
Хотілося, щоб душею і розумом сприйняли батьки, педагоги і педагогині ось цей вислів-заповіт Олени Пчілки:
«Майбутнє батьківщини залежатиме від того, дитина виросте приятелем чи ворогом України, од того, що їй буде защеплене в сім’ї».
Певен, що після війни ця фраза буде ще актуальнішою, адже перед українським народом, як перед єврейським після постання Ізраїлю, з новою силою виникне питання будівництва саме національної держави. Доведеться жити в умовах постійного сусідства з ворогами-росіянами. І тільки національна держава стане імунітетом від нових загроз з боку орди, яка захоче напасти знову і знову.
Пам'ятник Олені Пчілці – символ боротьби за незалежність
– Чи бачите ви особливу символіку й історичні паралелі в тому, що такі ініціативи відбуваються під час боротьби за свободу?
– Для мене дуже символічно і знаково те, що на встановлення пам'ятника свої «кревні» задонатили передусім захисники і захисниці України. Можливо, колись дослідники наголошуватимуть на цьому важливому факті: другий в Україні, після Луцька, пам’ятник Олені Пчілці постав під час війни проти росії за цінності Свободи, Незалежності і Української ідентичності, а першими фінансові пожертви зробили ті, хто служить у Збройних силах України.
Ми, українці, ще не оговталися від наслідків попередніх окупацій. А це колосальні трансформації свідомості, завдані репресіями, голодоморами, експериментами створення «єдіного совєцкава народа». Ці трансформації десятиліттями, уже в начебто незалежній державі, заважали нам стати на український шлях, сприяли політичній окупації, як-то обрання президентом агента кремля януковича чи різних там медведчуків, як уже виникли нові намагання нас окупувати з боку того ж ворога – росії. На окупованих нині територіях бачимо ті ж практики, що і сто років тому, при житті Олени Пчілки. Таке не повинно повторюватися.
Не забуваймо, що витворяли окупанти у Бучі й у містах Харківщини, як вони знущаються над свідомими українцями та українками на окупованих територіях Криму, частини Запорізької і Донецької областей. Чого лише варте вбивство українського письменника Володимира Вакуленка під час окупації села Капитолівка Ізюмського району.
Не забуваймо і як червона більшовицька влада ленінської та сталінської росії/срср знущалася над Оленою Пчілкою та її доньками і зятями. Не пробачили кати їм українського духу.
За звинуваченнями у приналежності до Спілки визволення України хапали і розстрілювали багатьох українських діячів і діячок. Від арешту у 1929 році Пчілку врятував вік (їй було за вісімдесят) і хворобливий стан (була лежачою). Але на довгі роки в УРСР про Пчілку можна було згадувати лише у контексті безневинних дитячих віршів.
Діяльність «Просвіти» і Олена Пчілка
– Ви створювали оргкомітет з проведення установчого зібрання Гадяцької «Просвіти» у 1992 році. Чи можна пов’язати цю подію із сучасним встановленням пам’ятника? Яку роль відіграла «Просвіта» у популяризації її творчості?
– Так сталося, що я дотичний до громадсько-політичної роботи ще з юного віку. У 1992 році був одним із ініціаторів відродження створеного і очолюваного Оленою Пчілкою Гадяцького товариства «Просвіта». Дуже не хочу, щоб сказане сприйнялося як пафос… Але недарма наголошую на слові «відродження».
Адже тоді, ми, учасники і учасниці оргкомітету з проведення установчої конференції (а це викладачі Гадяцького училища культури Олексій Клочан та Сергій Танцюра, викладач Гадяцької музичної школи пан Козловцев, вчителька Ірина Гулей , вчитель Анатолій Скаженик та інші) чітко розуміли відповідальність, усвідомлювали, що «Просвіту» у Гадяцькому районі створюємо не на пустому місці, що завдяки великим подвижникам національного відродження, таким як Олена Пчілка, «Просвіта» вже має славну традицію і історію.
До речі, на установчі збори, які відбулися в одній із аудиторій Гадяцького училища, завітав з Полтави очільник крайової «Просвіти», дисидент-шістдесятник, політичний в’язень у СРСР Микола Кульчинський.
Він говорив про те, що Гадяцька «Просвіта» має розповідати землякам про Олену Пчілку і взагалі про всю славну родину Косачів-Драгоманових.
У виступі пана Миколи це проходило червоною ниткою: попри перерваність у срср національної просвітницької традиції, попри те, що «Просвіти» комуністичний режим заборонив, все ж настав час для національного відродження і неможливо вибудовувати роботу без опори на досвід великих попередників.

– Про який досвід йде мова?
– Діяльність Гадяцької «Просвіти» на чолі із Оленою Пчілкою – то окрема багатовимірна тема історії життя і діяльності видатної діячки української культури та історії Гадяцького краю початку 20 століття. Розповім кілька фактів, які, як на мене, є промовистою ілюстрацією внеску Олени Пчілки, її побратимів і посестер по «Просвіті» в тодішній культурний розвій Гадяччини.
Відразу після утворення Української Центральної Ради на чолі із Михайлом Грушевським просвітянські осередки густою сіткою почали вкривати центральну Україну, зокрема й Полтавщину. Скажімо, протягом березня-квітня 1917 року в Гадяцькому повіті було створено 27 товариств «Просвіти», у травні їх уже було 35.
18 червня 1917 року сільські осередки товариства «Просвіти» об'єдналися в повітову спілку, головою ради якої було обрано Олену Пчілку. Товаришем голови Гадяцького повітового товариства «Просвіта» учасники з'їзду обрали Віктора Злотчанського, писарем – Григорія Апостола, скарбником – Ісидора Борисова, відповідальним за просвітницьку роботу серед населення – Петра Лесіва.
До речі, одне з перших україномовних видань на Полтавщині, газета Гадяцького земства «Рідний край», яку редагувала Олена Пчілка, до місцевих осередків «Просвіти» та до початкових шкіл надходило безкоштовно.
А ще «Просвіта» відкрила у Гадячі читальню і книгозбірню, якою користувались понад 800 дітей, а на Заярі – українську школу для дорослих. 22 жовтня 1917 року в Гадячі відбулося урочисте відкриття організованого Оленою Пчілкою Українського національного хору.
Презентацію відвідали й виступили з вітаннями голова хорової секції музичного відділу Секретарства освіти Української Центральної Ради Приходько, представник Варшавського українського хору Бутовський, композитор Стеценко та етнограф і фольклорист Василь Верховинець.
А ще, дуже вагому роль «Просвіта» відіграла у справі відродження українського православ’я. Саме за ініціативи «Просвіти» 3 травня 1917 року відбувся Надзвичайний з'їзд духовенства і мирян Полтавської єпархії. Цей з'їзд засвідчив: українське національне відродження охопило значну частину Російської православної церкви, яка впродовж століть була опорою самодержавства і провідницею великодержавної політики русифікації.
З’їзд, втілюючи в життя прагнення українського народу до національного самовизначення, зробив суттєвий крок до створення в Україні і на Полтавщині Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Проте легалізувати її вдалося пізніше – 14-30 жовтня 1921 року в Києві.
На ньому 420 делегатів представляли всі повіти Полтавщини, в тому числі й Гадяцький. На Всеросійський з'їзд духовенства і мирян від Гадяцького повіту був делегований активіст «Просвіти» Остап Христовий – батько майбутнього отамана антибільшовицьких повстанських загонів у Гадяцькому та Зіньківському повітах Леонтія Христового.
На виконання рішень з'їзду в серпні 1917 року вийшли друком перший і другий випуски проповідей українською мовою, які підготував сільський священик протоієрей В. Гречулевич. Ці брошури просвітяни розповсюджували й у Гадяцькому повіті.
22 січня IV Універсал Центральної Ради проголосив повну незалежність УНР. Настав новий виток діяльності просвітян Гадяча – вже у своїй, молодій, новопосталій державі. У 1918 році Гадяцька повітова спілка товариства «Просвіта», очолювана Оленою Пчілкою розширила свою книгозбірню до 3300 томів. Гадяцькі просвітяни також організували хор і оркестр народних інструментів, вечірню школу для неписьменних і малограмотних.
У селі Лютенька завдяки «Просвіті» майже всі випускники і випускниці тутешньої школи об’єдналися у аматорський драматичний гурток. «Просвіта» демонструвала спектаклі, серед яких найбільшим успіхом користувалися «Мартин Боруля», «Мати-наймичка» та «Хмара».
Виручені від спектаклів гроші передали до місцевих деревообробних підприємств та до 663-го українізованого полку для придбання бібліотеки українських видань. У приміщенні вищої початкової школи Гадяча молоді вчительки-просвітянки М. Марусова-Німцова та Кобезова влаштували декілька дитячих ранків.
У 90-роках просвітяни і просвітянки дописували до неформальної, тоді незареєстрованої газети «Рідний край», що її відродив Гадяцький Рух, проводили вечори пам’яті, присвячені відродженню української мови, видатним українським постатям.
На них продукувалися ідеї, які ще тоді, в умовах правління посткомуністичної номенклатури, не мали жодного шансу бути втіленими. Тоді засівалося зерно, а врожай з’явився пізніше, через десятиліття, вже у наші часи. Лише три приклади:
- після помаранчевих подій просвітянка і тодішня голова Гадяцької районної державної адміністрації Ірина Гулей максимально сприяла популяризації всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Олени Пчілки у Гадячі, яку започаткувало видавництво «Веселка». Гадяч став «столицею» премії, церемонія вручення проходила у Гадячі, пошанування лавреатів у Гадячі! І так ця традиція живе дотепер! До речі, вітаю редакцію з минулорічною перемогою!
- у часи головування активістки «Просвіти» Ірини Гулей Гадяцький ліцей №1 отримав ім’я Олени Пчілки. Рішення було прийняте у 2008 році.
- створення виразної української складової у топонімії Гадяча. Ідеї «Просвіти», які формувалися у 90-х (тоді на наші ініціативи у прокомуністичної влади була одна відповідь: «ленін є ленін! Дзержинський, Крупська, Маркс – наше всьо, що ви там понавигадували?») втілилися аж після законодавчого унормування процесів декомунізації й деколонізації. Приємно, що Гадяцька міська рада підтримала мої ініціативи і було перейменовано чимало тутешніх вулиць на честь відомих українських діячів і діячок.
Волиняням вдалося? А гадячани чим гірші?
– Як пам’ятник Олені Пчілці допоможе зберегти історичну спадщину родини Драгоманових-Косачів для майбутніх поколінь?
– Важливо, щоб відповідь на нього давалася під час інформаційної кампанії на підтримку спорудження пам’ятника, щоб ця кампанія була складовою вироблення концепції потужного культурного простору у Гадяцькій громаді.
Ініціатори та ініціаторки спорудження пам’ятника вже проголосили, що це буде не просто статична скульптура, а місце креативних зібрань небайдужих, де обговорюватиметься й збереження спадщини родини Драгоманових-Косачів.
Добре пам’ятаю, що Гадяцька «Просвіта» ще у 90-х роках наголошувала на тому, що урочище Зелений гай має стати великим просвітницьким центром, місцями пам'яті про Олену Пчілку, Лесю Українку, Михайла Драгоманова.
До речі, ще тоді говорилося про потребу місця пам’яті Олені Пчілці у Зеленому гаю. Як відомо, саме у тамтешньому будинку жили та творили Олена Пчілка та її донька.
Після загарбання УНР ленінською росією в Гадячі запанував червоний терор проти української інтелектуальної спільноти. Одним із його ганебних проявів стало знищення садиби Драгоманових: частину лісу довкола порубали на дрова, будівлю віддали під сукновальню, а згодом поруйнували.
Григорій Кисіль на зібраннях «Просвіти» порівнював цю проблему з історією хати Котляревського яку було реконструйовано у 1967 році завдяки Олесю Гончару.
«А чому б не використати цей досвід?» – риторично запитував Григорій Кисіль на зібраннях і твердив, що, начебто, збереглися світлини, креслення садиби Драгоманових, тож і саму садибу теж можна реконструювати!
Ідеї просвітян 90-років частково зреалізувалися, адже у Зеленому гаю створено стели пам’яті на пошану Олени Пчілки, Лесі Українки, Михайла Драгоманова, там багато років поспіль проводилося обласне свято «Дивоцвіт Лесиного гаю».
Вірю, що колись, можливо, ще й при моєму житті, після української перемоги буде відновлено садибу Драгоманових і створено у Зеленому гаю музейний комплекс як складову Гадяцького краєзнавчого музею.
Звісно знайдуться голоси, мовляв, «це мільйони і мільйони, не на часі». Таке чую десятиліттями… Зрозуміло, що такий проєкт зусиллями громадськості чи коштом громади фінансово «витягти» нереалістично, потрібна синергія усіх, зацікавленість Президента, участь Кабміну, міністерства культури, Українського культурного фонду.
Але тут видається важливим досвід з Волині, де спільнокоштом було встановлено погруддя Олени Пчілки. Волиняням вдалося? Так! А гадячани чим гірші?
Стратегія відновлення історичноїсправедливості
– Чи є для Українського інституту національної пам’яті (УІНП) встановлення цього пам’ятника частиною ширшої стратегії з відновлення історичної справедливості? Яким чином Полтавський офіс УІНП долучився до проєкту?
– Очевидно, що громадська ініціатива встановити пам’ятник Олені Пчілці нами підтримується. Адже Український інститут національної пам’яті є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу.
У чому суть такої політики? Це долання різноманітних міфів, вирощених у пропагандистських розсадниках російської імперії та СРСР. Це організація всебічного вивчення історії українського державотворення, етапів боротьби за відновлення державності.
Це заходи з увічнення пам’яті учасників та учасниць українського визвольного руху, Української революції 1917–1921 років (важливо розуміти, що Олена Пчілка є діячкою культури у цей період, борчинею за незалежність).
Це інформаційна, це і методична допомога, аби у свідомості громадян і громадянок України плекати патріотизм і національну самоідентичність. Зрештою, це популяризація історії України, її видатних особистостей.
Тож Інститут нацпам’яті задля цього співпрацює не лише із державними органами, та місцевим самоврядуванням, але й з громадськістю. Підтримка ось таких, як у Гадячі, потужних громадських ініціатив – наш пріоритет.
Це концептуально, що збір коштів супроводжується просвітницькою кампанією. Хочу привернути увагу читацької аудиторії: мої колеги, фахівці і фахівчині столичного офісу УІНП створили і оприлюднили на сайті Інституту нацпам’яті якісний інформпроєкт «Династія».
Це популярні розповіді про історичне коріння родин Драгоманових і Косачів. Дякую вашій редакції, що чимало цих напрацювань «пішли в люди», на шпальти газети.
Також наша установа сприяла появі у Гадячі виставкового проєкту Інституту нацпам’яті про Лесю Українку, Олену Пчілку, родини Драгоманових і Косачів. Гадяцька громада стала четвертим регіоном після Києва, Чернівецької області й Волині, де показуємо цю виставку.
Принагідно дякую за всебічну підтримку начальниці відділу культури Гадяцького міськвиконкому Ларисі Труш. Зараз виставка «(Не)знана Леся Українка: повернення» екcпонується у Гадяцькому краєзнавчому музеї.
А невдовзі, у лютому «перекочує» до Гадяцького коледжу мистецтв, де проведемо спільно з Департаментом культури і туризму ОВА презентацію і неодмінно на ній актуалізуємо й тему збору коштів на пам’ятник. Зробимо усе, щоб у полтавських медіа ця тема, різні мистецькі заходи, на яких збираються кошти, були, як то кажуть, «на слуху».
Нагадаємо, що в Україні стартував національний збір на встановлення пам'ятника Олені Пчілці в Гадячі. Мета проєкту – вшанування внеску Олени Пчілки у розвиток журналістики та боротьбу за українське слово за допомогою створення живого простору для об'єднання і збереження національної ідентичності.
Збір відбувається на краудфандинговій платформі «Спільнокошт».