Що приховує гадяцьке коріння Олени Пчілки: нові грані життєпису

У автобіографічному начерку Олени Пчілки «Золоті дні золотого дитячого віку…» кожна сторінка міцно обіймає корінням рідний гадяцький ґрунт, а рядки спогадів дихають світлою радістю за праотчий поріг. Тому творча автобіографія сприймається як художня краєзнавча пам’ятка.
З огляду на це спробуємо зробити додатки до тексту Олени Пчілки, де залучені розпорошені дані з інших вагомих інформаційних джерел.
Для цього виокремимо дослівне цитування фрагментів з авторської оповіді, яку пояснюватиме додаткова інформація, що увиразнює коло дитячого оточення авторки, відкриває нові грані та відтінки окремих фактів із минулого часопростору.
Баба Правдолюбка
«Отже Мотіна мама Бакаїха, – писала українські вірші. Чи вона їх куди посилала, – я не знаю. Швидче можна думати, що не посилала…»
Перед нами тоненька книжечка в зеленій оправі з написом: «Невеселі думки баби Правдолюбки. Пригадані і зложені Тетяною Прокофієвною Храпаль (уродженою Бакай). Року 1906. М.Київ».
Перегортаємо сторінки і вчитуємось в передмову книжки. Її авторка – жінка, якій минуло вже 78 літ. Вона народилася в Гадячі Полтавської губернії 12 січня 1828 року, здобула освіту у приватному училищі сестер Зеленських містечка Рашівки.

Її батько Прокопій Бакай був купцем (до речі, місцеві жителі Гадяча одну з вулиць назвали Бакаєвою). Згодом вона стала матір’ю трьох дітей: Павла, Івана та Мотрони. Пам’ятала гадяцька старожилка «польські бунти», «упокорення Кавказу», «непослух венгерця», а її рідні були учасниками тих подій.
Будучи небайдужою до громадських інтересів у державі, Тетяна Храпаль залишає в заповіт землякам свої «Невеселі думки», які як за змістом, так і за формою не відзначаються великим творчим імпульсом.
У збірці вміщено 13 віршів, що мають нескладні поетичні сюжети зі шаблоновим трактуванням подій. Проте цією збіркою гадяцька правдолюбка намагається піднести громадську активність своїх співвітчизників, їхній патріотичний дух та інтерес до подій на рідній землі.
У поетичних творах Тетяни Храпаль знайдемо і про гірку людську долю з життєвими труднощами, і про неволю, від якої немає і не буде ніколи радості.
У вірші «Безталанна» прославляється особиста воля пташки, яка не задовольняється матеріальним достатком у клітці, а заради свободи готова на все: злигодні, холод, випробування.
А ось вірш про Київ, у якому на святих горах авторка часто бувала. Тут відчувається ідеалізація старовини як пам’ятки минулих віків. Є в цій книжці і про лютого чоловіка, де варіювалася тема подружніх стосунків, і про «скороспілих панів», які бундючно одягли «панські жупани», що ще виразніше підкреслює низький рівень їхньої поведінки.
Пригадуючи пісні та старовинні думи, знаючи народну мудрість рідного краю та його історію, гадяцька правдолюбка виводить як висновок таку мораль: доки люди в своїй сутності не стануть кращі розумом і душею, то жодні зміни в державі нічого не допоможуть.
А в останньому вірші збірки «Рідна мова» Тетяна Храпаль засвідчує повагу до рідного слова, що звучить своєрідним заключним акордом її заповіту наступним поколінням.
Генерал-майор Тулинський
«Другий брат мамчен, Петро Іванович – зостався «гречкосієм», бурлакою, зостаючись увесь вік у Цяччинім хуторі; по смерті братовій нові горниці камінні продав сусідові, генералові Тулинському, у сусідній хутір…»
На карті Гадяцького повіту 1902 року один із хуторів, що належав до Сар, позначений подвійною назвою – «Кременов – Тулинський». Там знаходився панський маєток генерал-майора Олександра Тулинського.
Своїм коренем цей рід вріс у гадяцький ґрунт. Ще на 1854 рік із початком Кримської війни в Гадячі організувалось народне ополчення під орудою його батька Анфілохія (Амфілогія) Тулинського та батькових братів штабс-капітана Петра та штабс-ротмістра Івана Тулинських, що належали до військового відомства.
Цим протореним шляхом судилось пройти і їхньому нащадкові: щоправда, Гадяччина знала його як відомого господарника, який час від часу на шпальтах «Газети Гадяцького земства» подавав оголошення про збут породистих рисаків та поросят.
Його господарство вів призначений управитель маєтку. Господарство охоплювало ферми коней, волів, корів, овець та птиці. Утримувався також табун добірних рисаків. У володіння генерала входило близько тисячі десятин польової землі, великий масив лісу, став, сад, що займав усе урочище дачі.
У цьому панському маєтку вперше в селі розпочали використовувати доставлені мінеральні добрива. За переказами місцевих старожилів, будівничі роботи при зведенні хоромів у Тулинському яру взяв під свою відповідальність син волосного старшини Сар Павло Приступа.
Через віки збереглося цікаве фото – як вимуровувались стіни майбутнього будинку з матеріалів, перенесених від родового гнізда матері Олени Пчілки.
А ось який вигляд мав цей будинок уже після його пограбування більшовиками. Симпатична споруда, з вікна якої виднілись мальовничі далі. Красиву веранду з південної сторони обрамлював вінок винограду.
Навіть після більшовицької розрухи з обдертою оббивкою меблів, зірваними тюлевими занавісками та розбитими саксонськими статуеткамми покої виглядали привітно і затишно.
«Можна лише гадати, що будинок до його пограбування був справжньою іграшкою», – зробила узагальнення із власних спостережень графиня Ольга Сіверс (запис Ольги Сіверс у щоденнику від 14 жовтня 1919 року).
Серед дворянського оточення Гадяччини Олександр Тулинський став відомим як земський гласний, який деякий час обіймав посаду Голови Земської управи. Восени 1919 року йому судилось короткочасно стати відповідальним редактором «Газети Гадяцького земства».
На шпальтах газети інколи з’являються його дописи про музику та кінотеатр «Прогрес» у Гадячі, про лазарет для поранених та необхідність благодійництва перед викликами тієї доби.
Для рідного села генерал Тулинський був «попечителем» початкових земських училищ. На одному із дарчих «Євангелій» зберігся його особистий розчерк пера.
Пожежа у Гадячі
«Там, на самім низу, де починалися чужі садиби купця Хвайдиша та міщанина Рябовола, були під тином, що стояв на межі, малопролазні хащі…»
30 липня 1848 року Гадяч спіткала велика біда. Пожежа, що розпочалася полум’ям на будівлі лікаря Штернова. Згоріло від гори до річки близько 65 гадяцьких дворів. На той час на Подолі з 1830 року стояла нова дерев'яна Михайлівська церква.
Та вогонь не оминув і святиню. Церква згоріла. Тоді в 1865 році на кошти купця Файдиша новий храм поставили на мурований цоколь, прибудувавши до нього дерев’яну дзвіницю.
Надалі це прізвище писалося з початковою літерою «Ф». В друкованих джерелах, датованих 1917 роком, родина з таким прізвищем мешкала на Роменській вулиці в будинку під номером 81.
Родина Войн
«Костянтин Іванович… взяв за дружину Войнівну, дочку найповажнішого пана Войни…»
Рід Войн із давніх-давен належав до еліти гадяцьких вельмож. Федір Война з 1759 по 1764 рік обіймав посаду полкового судді. Його син С.Ф.Война спочатку відомий як повітовий хорунжий.
Згодом на виборах предводителів повітового дворянства маршалком його обирали вісім разів. На кінець 50-х років XIX століття найвпливовішою родиною Гадяцького повіту вважалась родина Василя Войни.
Хід земських виборів довів, що перемога за виборні посади предводителя дворянства, суддів, засідателів була на стороні цього древнього роду. В «Полтавських губернських відомостях» з’являються замітки Василя Войни з життя Гадяча, про вдачу гадяцького люду, про жахливий стан розмитих дощами доріг.
Пройшов час, але зберіг біля Покровської церкви в Крутьках цегляну усипальницю, яка має вигляд простої каплиці і зовнішньою формою підкреслює строге стильове планування.
Відтиснені літери меморіального тексту дають інформацію: «Здесь покоится прах надворного советника и кавалера Василия Степановича Войны. Родился 1803 года 23 августа. Скончался 1861 года февраля 23 дня».
Микола Гоголь
«На весь вік зосталося у мене враження від того, як тато читав мені, дівчаткові, перший раз Гоголевого «Тараса Бульбу».
На сторінках журналу «Київська старовина» ще з 1886 року точилась полеміка навколо питання: «Чи ж був Микола Гоголь у гадяцькій ратуші?»
Проте великий сміхотворець автобіографічно дає нам натяк своїм спогадом:
«Минулий рік довелось проїжджати через Гадяч; спеціально, ще не доїхавши до міста, зав’язав вузлик».
Але як би там не було, Микола Гоголь назавжди увіковічнив наше місто в геніальному художньому слові. В Гадячі жив його персонаж Степан Іванович Курочка, що любив кожного ранку походжати місцевим базаром у китайковому жовтому сюртуці, розмахуючи руками, як вітряний млин.
А героя твору «Іван Федорович Шпонька і його тітонька» навчав граматики в Гадяцькому повітовому училищі Никифір Тимофійович Дєєпричастіє, що усмиряв учнів горезвісною кленовою лінійкою.
Твори великого письменника, в яких з могутньою мистецькою силою оспівана Україна, чарували душі гадячан. Ще на 1861 рік серед дворян та міщан виникла потреба, щоб для громадської книгозбірні «прислали твори найкращих письменників – Гоголя та інших» (журнал «Основа» за жовтень 1861 року).
А вже через 27 років звіт бібліотечної справи Миколи Немирова озивається до нас архівними рядками:
«Книги Гоголя потрібно вилучити із загального числа, тому що вони без початку і кінця або без багатьох сторінок всередині».
Це є незаперечна відповідь: книги цього письменника передавались безперестанку серед гадяцьких читачів.
Останні потім часто в життєвих ситуаціях порівнювали себе з гоголівськими персонажами, а про різні події говорили авторськими висловами: «І Гоголь такого б не вигадав», «Як казав колись Гоголь», «витанцюється». Або: «Отож я тепер у тій стороні, про яку Жевакін розказував». Чи «Як той голова, що глухого удає».
Колись одна з вулиць Гадяча називалася Гоголівською, де в найманому будинку Яновського містилася Гадяцька жіноча гімназія.
Там на 1909 рік у системі освіти була хороша традиція – до похвального листа кращим учням додавалась нагорода: повне зібрання творів Гоголя за редакцією академіка Н.С.Тихонравова. Високим визнанням серед гадячан користувалась його авторська книга, ілюстрована З. Пічугою.
Відомо, що у власній бібліотеці Драгоманових були твори Гоголя.
«Славний на весь світ», – говорили Драгоманови про автора тієї прози і вбачали в ньому великий талант.
«Мало, душечка, одного Гоголя, багато ще смішного на світі», – так полюбляла говорити мати Олени Пчілки, шанувальниця гоголівського сатиричного пера.
Тому зовсім не дивно, що в подальшому Олена Пчілка спрямувала свою перекладацьку працю в русло літератури, пов’язаної з цим іменем. Фактично літературну діяльність вона і розпочала перекладами Гоголя – «Весняної ночі» та «Записок причинного».
Будучи глибоким аналітиком, Олена Пчілка у професійній літературній критиці переконалась, що «ту гарну, красномовну риторику створила в Гоголя – Україна».
Кобзарі
Хто не знав колись Гадяча? Славне місто! З ратушею, з «добротним острогом» на замковому узгір’ї, маленькою цвинтарною церквою… А які ярмарки вирували з гучним торгом та кобзарськими піснями…
Лише Георгіївський кінний тривав тижнями і гримів на все Лівобережжя… Серед яток, скрипіння возів, гончарних рядів з полив’яним посудом пробивався сумовитий голос старосвітським речитативом:
То не сиві тумани вставали,
Не дрібні дощі накрапали.
То три брати з города Озова
З тяжкої неволі турецької втікали...
«А ще ж і кобзарі бували в нас: приходив, буваючи на ярмарку в Гадячому, кобзар з Лохвиці, а ще й другий, Гадяцького повіту, з Лютеньки, старого козацького гнізда…»
Близьким до Гадяча серед лохвицьких кобзарів був Іван Крюковський. Тут він деякий час проживав, тут почав втрачати зір.
На той час замовкла назавжди голосна бандура старого панотця кобзарства Хмельницького, що спочив у Венеславівці під Гадячем… Кобзарська слава помирала разом із її носіями.
Та Іван Крюковський через інших перейняв багатий пісенний фонд Хмельницького, ставши відголоском минулого. Крюковський знав близько 70 пісень. Залюбки диктував псалми, думи і пісні та не раз шкодував, що деякі з них призабув.
Його улюбленою думою була «Дума про Олеся Поповича». Мав гарний голос. При переході мелодій співав швидким темпом з протягом закінчення. У Івана Крюковського були учні, але історичних пісень їх не вчив, хоча мав широкий репертуар.
Кобзарство Гадяччини не було дуже численним. Проте увагу привертали яскраві постаті лютенських кобзарів Савки Лоташа, Романа Яременка, Пилипа Пономаренка. Та найбільше уславився серед них Федір Холодний.
Це була «геніальна натура», і про нього ходили в народі цілі легенди. Сучасники захоплювалися «скрипковим звучанням» його сорокоп’ятиструнної бандури. А ось таким бачив одного з лютенських кобзарів на ярмарку Микола Сарма-Соколовський:
«Я враз упізнав його, чорновусого, без шапки-бирки, з чубчиком-косинчиком, як у гайдамаки оселедець. Сорочка на ньому полотняна, вишита чорною вовною, штани вибійчані, поношені, зате ж чоботи – нові, ще й червоні. Уклонився він низенько людям та й примостився на спориші, підібгавши під себе ноги, мов той козак Мамай. Став на старенькій бандурі кожну струну перевіряти, чи так звучить, як треба».
Михайло Макаровський
«Він жив дуже близько від нас, бував у нашій хаті; наші тато й мама приятелювали з Макаровським…»
Про життя цієї людини ми знаємо дуже мало. Відомо, що народився Михайло Макаровський 19 вересня 1783 року на Полтавщині в родині флотського священника.
Будучи на утриманні свого брата, закінчив Полтавську духовну семінарію, потім працював домашнім учителем у поміщицьких сім’ях Корсуна та Кодинця. З 1818 року тривалий час викладав у Гадяцькому повітовому училищі історію, географію, латинську мову, а згодом став завідувачем цього училища.
Помер Макаровський у чині колезького асесора і кавалера 7 вересня 1846 року. Будучи неодруженим, він залишив після себе майно, будинок та книги своєму племіннику.
У біографічному нарисі про нього зазначалося: «Справедливістю, розумом і даром слова завоював славу і повагу з боку учнів і мешканців Гадяча та своєю ретельністю ствердив у школі прекрасні порядки. Мав добру дикцію, написав чимало творів, але літературна мова, внаслідок життєвих обставин, залишилась у нього дещо книжною, застарілою.»
З літературною спадщиною цього письменника сталося так, що він не бачив своїх творів надрукованими. Адже на літературне поле Михайло Макаровський вийшов уже зрілою людиною.
Це сталося в останні роки його життя, коли він працював наглядачем повітового училища. Очевидно, під впливом посиленого інтересу до народної мови в ньому прокинувся потяг до літературної праці.
І велика заслуга Макаровського саме в тому, що він перший із гадячан звернувся до народних джерел і став збирачем у Гадячі фольклору та етнографії.
Перу Михайла Макаровського належать поезії, які вийшли в Полтаві окремою збіркою у 1864 році під заголовком «Мова з України». Але виразніше і сильніше проявилося його епічне обдарування в поемах «Наталя» та «Гарасько, або Талан у неволі».
Складається враження: коли б він зайнявся цим раніше, то міг би стати творцем прекрасної народної епопеї. Український есеїст Василь Горленко про поему «Наталя» писав:
«Викохана і виплекана в душі мальовничість цієї поеми вилискує такими живими барвами, що не боїться часу, як не боїться його непідробний дорогоцінний метал».
А це вже про автора:
«Він лишається цілком національним письменником, пройнятий духом і образами навколишнього селянського життя і навіть його світоглядом».
Родина Ставицьких
«Через деякий час приїхав до нас у гості хрещений батько, Петро Васильович Ставицький (він часто бував у нас). Це був досить багатий поміщик, жив у нашому ж повіті і приятелював з татом».
Статистичні документи давніх часів фіксують, що Федір Ставицький мав відповідний чин і жив безвиїзно на Гадяччині, володіючи власним маєтком. Ця маєтність носила назву, похідну від прізвища власника – Підставки.
Нащадки Ставицького Федора Даниловича, який зачислений до урядової старшини Гадяцького полку і з 1764 по 1782 рік обіймав посаду полкового осавули, поважно входили в шляхетний дворянський рід.
До них належав і його внук Петро Васильович. Одного з нащадків цього відомого роду знаходимо у списку повітових дворян 1847 року, запрошених до Полтави для виборів предводителя губернського дворянства.
Мабуть, це і є поручник Петро Ставицький, хрещений батько Олени Пчілки. На 1919 рік, коли Петро Ставицький вже перейшов у вічність, Ольга Сіверс записала у своєму щоденнику спогади про Підставки.
Зі спогадів випливає, що маєток на той час був у явному занепаді. Швидше всього – це залишок старовинного дворянського гнізда. На садибі зберігся старий могутній дуб у своїй величі, красі і силі, неначе дорогоцінний заповіт древніх предків.
Колись тут священиком був тамтешній поміщик Дрюк, на дочці якого одружився Федір Ставицький. Ще довго у Підставках зберігався благенький будинок та частина саду з тих часів.
В іншому місці Підставок знаходився цвинтар, де знайшли вічний спокій майже всі Ставицькі (хоча їхні могили чомусь увійшли в садибу селянина Куріпки).
План місця похованих з позначенням номерними знаками подано Ольгою Сіверс у книзі «Изгнанные, но не сломленные». Серед рідних могил спочив і поручник Петро Ставицький, поховання якого помічене номером 7.

Роднина Ковалевських
«До сього гурту належали й Ковалевські, що мали хутір Ковалевщину (верстов за 2 від Гадячого)».
У грудні 1841 року у Василя Ковалевського народився син Микола. Початкову освіту він, його брати Віктор та Олександр, сестри Варвара і Надія (в заміжжі Філіпович) здобули в Римарівці в пансіонаті німця Блюмеля.
В майбутньому Віктор, будучи студентом медичного факультету Київського університету, організує чоловічу недільну школу. Згодом працюватиме лікарем у різних містах України.
Микола навчався з 1850 по 1854 р. в Гадяцькому повітовому училищі, потім у Полтавській гімназії, після закінчення якої вступив до Київського університету Святого Володимира. Входив у «Стару громаду», ідейним натхненником якої був Михайло Драгоманов.
За політичну неблагонадійність Ковалевського, що був тоді вчителем Київської військової гімназії, адміністративним порядком вислали в Сибір. Після заслання в Києві весь віддається громадській роботі.
Леся Українка у спогадах писала:
«Обличчя його було класично гарне: біле, як срібло, довге волосся і борода надавали ще більшої краси та поважності скульптурно-правильному профілю і чудовим синім очам. Ті очі міняли свій вираз, як море свої барви».
Після смерті сестри Надії Ковалевський отримав спадщину – 100 десятин земельного угіддя. Всі свої кошти від продажу землі Микола Васильович повернув на фінансування українського культурного політичного напрямку: на видання «Вільної спілки» Михайла Драгоманова в Женеві, на підтримку видань газети «Народ» (Іван Франко) та «Хлібороб» (Михайло Павлик).
Відомий Ковалевський як письменник і журналіст. Він написав популярну книгу «Історію України» та «Сучасні звичаї і стародавні закони Росії».
Остання наукова книга була вперше видана в Лондоні англійською мовою, за висловом Івана Франка, «стала для нашої публіки першим откровенієм на сю тему». Його розповіді та міркування про політичних засланців у Росії використав американський публіцист Джорджа Кенан у книзі «Сибір і система заслання».
Михайло Старицький «На смерть М.В. Ковалевського» писав:
З неба скотилась зоря променистая
В темну глибінь океану,
В мирі порвалася чесна та чистая
Жизнь, за братерство віддана…
У людській пам’яті він лишився як «борець народний», ідейний друг Михайла Драгоманова, вірний на все життя ще з дитячих років.
У селі Ковалевщина садиба Ковалевських збереглась до початку тридцятих років, а потім її розібрали і перенесли в Харківці Гадяцького району.
Одна з будівель, складена з розібраного матеріалу, тривалий час використовувалася під сільський клуб.
Ліщина Цяцьчиного хутора
«Було се ранньої осени, саме як поспівають лісові горіхи, – а вони в Цяччиному були такі ядерні та добрі! (сила їх було там у перелісках, та в чагарах; увесь хутір, у довгому, розлогому яру, був зелений від тих гайків!)»
Ще й сьогодні майже сторічна Ольга Єна із Оріханового (Гадяцька громада) може пригадати родинні розповіді, як її дід наймався на осінній збір горіхів у Цяцьчиному хуторі. Колись там ліщиною густо проростало підгір’я аж до спуску в яр. Щедрий урожай відмірювали відрами, бо горіхів було видимо-невидимо.
Галина Вовницька пам’ятає, як навіть у 1960-х роках у тих краях ще можна було знайти «особливі горіхи» в залишках віковічних лісів. Там, де Лукашівський ліс переходив проти Сербівщини в орішник, межувався переділ, обриси якого ще не зовсім стерлися з лиця землі.
За обкопом рову були добірні горіхи, чимось схожі на жолуді, що легко вилущувалися із сухої шапочки. Треба тільки влучити момент, коли обтяжена ліщина скидала з себе плоди, які градом падали на свіжий килим жовтого листу.

А ще для Лариси Корячко виринає із сутіні віків спогад про маленькі яблучка «кримки» із Цяцьчиного саду, які закуповував її пращур Шестопал, власник магазину у Гадячі.
Невеличкі червоні плоди з цупкими хвостиками гарно зберігались, щоб потім стати окрасою новорічних ялинок. Але це лише штрихи профілю Цяцьчиного хутора до життєпису Олени Пчілки.
Нагадаємо, що в Україні стартував національний збір на встановлення пам'ятника Олені Пчілці в Гадячі. Мета проєкту – вшанування внеску Олени Пчілки у розвиток журналістики та боротьбу за українське слово за допомогою створення живого простору для об'єднання і збереження національної ідентичності.
Збір відбувається на краудфандинговій платформі «Спільнокошт».