Яким було наше справжнє українське Різдво до того, як його святкування за радянських часів витіснив новий рік? Мало хто нині може відповісти на це питання, крім того, як згадає, що колись колядували, а на Святвечір варили кутю. Де нам знаходити ці знання і передавати їх наступним поколінням? 

Родина Косачів-Драгоманових залишила нам численні згадки про святкування Різдва в Україні. Район. Миргород та завідувачка Музею імені Лесі Українки Ірина Щукіна діляться національними традиціями, звичаями та атмосферою цього свята через призму спогадів та творів родини української інтелігенції початку ХХ століття. 

 «Книжка-різдвянка» Олени Пчілки: презентація через століття

У грудні 1919 року побачило світ видання  «Книжка-різдвянка для дітей. Оповідання й вірші Олени Пчілки». У 2019 році у видавництві «Веселка» вийшло факсимільне відтворення рідкісного видання. 

Це перевидання стало не лише інструментом пізнання багатогранної культури Різдва Христового, а й великим подарунком українським дітям, які отримали нагоду доторкнутися до справжніх скарбів національної літератури культури.

Ольга Петрівна Косач з онуками Михайлом і Олесею на ґанку будинку. Зелений Гай. 12 липня 1916 р

У цій книзі зафіксовано живу традицію відзначення Різдва, таку дорогу серцю кожної людини в Україні, незалежно від того, до якого прошарку суспільства вона належала. Олена Пчілка через свої слова передає святковий настрій, силу родинних традицій і любов до Батьківщини, що залишаються актуальними і сьогодні.

Читайте також:  Чому ми розпочали збір на пам’ятник Олені Пчілці

Фольклорний зразок колядки з книги Олени Пчілки «Книжка-різдвянка для дітей» (1919 р.)

Як святкування Різдва формувало народну свідомість

У спогадах Олена Пчілка пише, що традиція колядування на Різдво була частиною народного побуту, який мав на неї вплив ізмалечку. Це виховання у національному дусі вплинуло на подальшу діяльність Олени Пчілки та виховання її власних дітей. 

Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач з роду Драгоманових) – унікальна постать в історії української культури, але знаємо про неї дуже мало:

«Силоміць тиснуться спогади, – читаємо в розповіді Олени Пчілки про роки дитинства. – Ось перший день Різдва; ледве звечоріє, під вікном чути гомін; крізь химерні морозні квіти на шибках мріють постаті колядників. Гукають:– Чи позволите колядувати? – Колядників кличуть у хату. Свіжа хвиля надвірнього повітря увіходить разом з ними.– Кому колядувати? – Михайлові, – (старшому, бачите)Гучно, ретельно лунає колядка: «Ой рано, рано Михайло устав; раненько устав, коня напував...» (далі довгенька розмова з конем... «Дівці Варочці» (старшій сестрі) колядують про «червону рожу», що їй на віночок у гаю процвіла… Колядникам дають на подяку, що належиться.Жили ми в дуже близькім оточенню нашої дворової челяді і взагалі дрібної гадяцької людности. А та полтавська повітова людність, в ті давні часи, ще значно більше зберігала українські властивості, ніж пізніше. Можна сказати, що українська течія оточала нас могутньо; се була українська пісня, казка, все те, що створила українська народня думка і чого держався тодішній народний побут; з усім тим зливалося й наше життя, власне через те, що ми не були штучно відірвані від того всього хатнім вихованням і всім нашим життям.»

Олена Кульчицька. Колядники. 1910-ті рр.

Як вітали на Різдво та як святкували  

Традиційні слова святкових вітань звучать і в родинному листуванні Косачів-Драгоманових. Дух прийдешнього Різдва відчувається в обговоренні передсвяткових справ і планів, у намаганні зібратися усім разом і хоч на якийсь час забути про всі клопоти і проблеми, у привітаннях і побажаннях, а також, нехай напівжартома, – у каятті. 

Леся Українка пише дядькові Михайлу Драгоманову: «Вас, і дядину, і всіх щиро цілую і кажу: «Святий вечір, добрий вечір!»; Осипу Маковею: «<…> бажаю Вам щастя, здоровʼя та оптимізму (з ним і само щастя мусить прийти)»; бабуні Єлизаветі Іванівні Драгомановій: «Милая бабушка! Поздоровляю Вас з празниками і бажаю Вам всього найкращого. Ви вже хоч ради празника простіть мене за те, що я була не дуже-то акуратна в переписці з Вами».

Олена Кульчицька. Ангели співають. 1938 р.

Часто буває, що певні події запамʼятовуються завдяки несподіваним нестандартним ситуаціям. Саме таким спогадом і ділиться донька Олени Пчілки, Ізидора Косач-Борисова:

«Наприклад, мені, що виконувала ролю нового року в виді Амура, – туніку, чудові прозорі крильця, сагайдак і стріли, сандали, обклеєні золотим папером, все сама зробила. З тими сандалами була пригода: їх зробила Леся заздалегідь і сховала з іншим «реквізитом». Напередодні вистави виявилось, що їх погризли миші. Я була в розпачі, але Леся за яку годину зробила нові, такі самі гарні.»

Погодьтеся, описаний костюм (це – 1892 рік!), справляє враження. 

Різдво у Гадячі

А ще Ізидора Косач-Борисова з теплотою згадує своє перебування в Гадячі, особливо яскраві різдвяні звичаї: 

«У місті Гадячі, на Полтавщині, дуже довго зберігались стародавні колядки. Я з мамою й моєю малою тоді дочкою прожила зиму 1916-1917 рр. у мами в Гадячі, бо мій чоловік тоді був у німецькому полоні. Тоді нам було дуже приємно, як почали до нас іти колядники, та таких гарних стародавніх колядок нам співали, що я ще не чула раніш, а мама (Олена Пчілка) втішалася, згадуючи, що так ще й тоді колядували на Полтавщині, коли вона була малою. Мама в Гадячі народилася.У Свят-вечір на вечері у нас варилися традиційні страви: пісний борщ з грибками та рибою, пиріжки печені з капустою, з рисом і рибою. Вареників у нас не було звичаю цього вечора варити, то вже звичай цей я пізнала пізніше на Поділлі, коли з чоловіком своїм проводила там Різдво (мій чоловік з Вінниччини). Також обовʼязково варили кутю й узвар з різної сушені. Кутю варили з пшениці, а не з ячменю, як то де в кого варять. До куті давали розтертого маку з медом. Кутю хрещеники носили до хресних батьків, наприклад, до нас син Миколи Лисенка Остап приносив кутю нашій мамі, що була йому хресна мама, а наш Микола (брат мій) носив до Лисенка, бо був хрещеником Миколи Лисенка. Теж приємний звичай! Прийде дитина, подасть маленький полив'яний горщичок куті, а його хресний батько чи мати обдаровують чимось.»

Листівка від Олени Пчілки онукові Михайликові Кривинюку, надіслана з Гадяча 18 травня 1913 р. до Катеринослава на адресу земської лікарні, де патронажним лікарем працювала його мама, Ольга Петрівна Косач-Кривинюк.

Втрачене Різдво 

Влітку 1918 р. рідні і друзі ще приїздили на гостину до Олени Пчілки на її хутір Зелений Гай біля Гадяча. Ізидора Косач-Борисова згадувала: 

«Цікавий то був час, приємне товариство, гарне оточення, та надходила осінь, і треба було кожному повертатися до своєї праці, до своїх обовʼязків. Сестра виїхала до Катеринослава, де працював її чоловік і вона лікарювала, я виїхала з моїм чоловіком на місце його праці на Поділля. Мама ще залишалася у Гадячі, бо затримувало редагування газети та інші громадські справи, але пообіцяла нам, що перед Різдвом конче приїде до нас, а після Нового року від нас поїде до дочки Ольги. Отже, всі гадали, що розлучаємося на яких два-три місяці, а вийшло, що я не бачилася з мамою два роки (і то які бурхливі роки!), а Ольга аж три. Ще з місяць по відʼїзді від мами ми всі листувалися, а далі почалися військові дії: і не те, що можна було відважитись на подорож, а й листування стало неможливим.»<...>«Наприкінці 1918 року Гадяч зайняли большевики, від мами відібрали Зелений Гай, ліс порубали на дрова, а будинок продали «на знос» якомусь спритному зайді <...>»

Загадково-незбагненним є звʼязок людини з рідною землею, родинним вогнищем, власним дитинством. У певні моменти життя, у всіх вони свої, той звʼязок щемними спогадами, болем від непоправного чи відчуттям світла і щастя, такого простого і недосяжного, виринає з глибини душі. 

Ми любимо згадувати щасливі дні дитинства. Маємо можливість відчути атмосферу святкування українського Різдва, описану вже дорослими дітьми Олени Пчілки.

  Ірина ЩУКІНА, завідувачка Музею Лесі Українки, м. Київ 

Нагадаємо, що в Україні стартував національний збір на встановлення пам'ятника Олені Пчілці в Гадячі. Мета проєкту – вшанування внеску Олени Пчілки у розвиток журналістики та боротьбу за українське слово за допомогою створення живого простору для об'єднання і збереження національної ідентичності. 

Збір відбувається на краудфандинговій платформі «Спільнокошт».