Як Олена Пчілка створила у Гадячі дитячий театр

Доробок Олени Пчілки у царині дитячої драматургії становить 12 п’єс. Але мало хто знає, що дев'ять із них написані на малій батьківщині – у Гадячі. Про особливості їхнього створення і наповнення у період 1914–1920 років розповідаємо на Район.Миргород.

 «Немовлятка» Олени Пчілки

Останні десятиліття життя Ольги Петрівни Косач тісно пов’язані з Гадячем. Після смерті доньки Лесі у 1913-му році вона переїздить до рідного міста. 

Тут активно включається до громадського життя, очолює просвітницьку повітову спілку, редагує газету Гадяцького земства «Рідний край», організовує національний хор і бібліотеку-читальню, опікується гуртком українознавства. 

І саме в Гадячі відбувається дорослішання її «немовлятка», як лагідно називала письменниця своє новостворене диво – дитячий театр. Тут будуть написані майже всі п’єси для нього.

Активна робота над творами починається з 1914 року. Основною причиною і поштовхом до зачину, а потім і постановки дитячої драматургії була заборона обох періодичних видань Олени Пчілки – «Рідного краю» і «Молодої України». 

Саме тому лишався лише один вихід – жива мова зі сцени.

Нагадаємо, триває національний збір на пам'ятник Олені Пчілці в Гадячі.

Перший паросток дитячого театру, який з такою любов’ю і так невтомно плекала письменниця, з’явився з першою п’єсою «Весняний ранок Тарасовий». Її було створено в Гадячі 27 січня 1914 року. 

На відміну від решти, цьому твору поталанило бути надрукованим двічі: уперше – у «Молодій Україні» 1914 р., а пізніше, разом із «Сон-Мрією, або Казкою Зеленого Гаю» він вийшов друком у Полтаві 1919 року. 

На жаль, за життя авторки було видано лише три дитячиі п’єси. Решта постановок здійснювалися з рукопису. 

Із цього приводу Олена Пчілка якось писала, що окремі п’єси свої зве «мертворожденними», бо «…поки твір не єсть надрукований, то він мовби ще не живе, тільки подає признаку, що міг би жити на світі».

Олена Пчілка у 1920-ті роки

Читайте також: Чому ми розпочали збір на пам’ятник Олені Пчілці

Олена Пчілка та сімейні театральні традиції: від домашніх вистав до шкільних постановок

У дитячому світі родини Косачів досвід організації шевченківських ранків, домашніх і лялькових вистав, «живих картин» – явище часте й звичне. Для таких камерних театральних дійств Олена Пчілка пише домашні п’єси. 

Сімейна традиція постановки інсценівок не втратила актуальності й для онуків.

Було б дивним, якби ця неймовірнопчіла жінка, всеукраїнська «бабуся» – псевдонім, яким сама себе іменувала у «Молодій Україні», – спостерігаючи захоплення театром у власної малечі, не трансформувала б свої висновки у творчу, виховну, патріотичну й письменницьку роботу.

Важливо, що Олена Пчілка стратегічно правильно визначає для цього післяреволюційний час, повна сподівань на відродження української культури й національної освіти. Із любов’ю й надією вона звертається до всього народу, вкладаючи життєдайне слово у вуста найменших українців.

Попри напружену ситуацію у зайнятому більшовиками місті, в умовах терору ця горда й сильна жінка все ж устигла багато зробити як авторка і як постановниця. Ні політична ситуація, ні навіть ув’язнення не зламали її сили духу та вірності ідеї.

«Олена Пчілка давала свої дитячі п’єси для постави силами учнів Вищої початкової школи. На репетиціях бувала сама, проспівувала диригентові мелодії пісень, які виконувалися в п’єсах. Узимку пішки приходила із Зеленого Гаю до міста, іноді залишалась ночувати у вчительки А. С. Макарової», – спогад із листа до А. Чернишова вчительки гадячанки Я. Потурнак.

Створення п'єси «Кобзареві діти» та літературна спадщина Олени Пчілки

Імовірно, саме під час однієї з таких ночей і була створена орудка в одній дії «Кобзареві діти». Рукопис цього твору, як і решти п’єс, що зберігається у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, містить точне датування і місце: «Написано 1920 року, січня 1927- го???, в Гадячому, в хаті шановної Антоніни Семенівни Макарової». 

Це прізвище Олена Пчілка наводить недарма. Багаторічний зв’язок жінок і приязне ставлення письменниці до народної вчительки пояснюється тим, що Макарова була подругою Лесі Українки, проживала в одному з будинків на Драгоманівському обійсті, часто навідувала Лесину бабусю і писала під її диктовку листи до родичів. (Докладніше про Макарову див. у «Рідний край», № 6-7. С.4.)

Кінцеві абзаци «Кобзаревих дітей» записані на аркуші з обліку земель книги Повітової земської управи 1910 р. Гадяцького повіту Сергіївської волості. Деякі інші орудки теж писані й редаговані на старих аркушах. Це свідчить про скруту з папером і ще про те, що творила Ольга Петрівна не лише задля, а ще й попри.

Дія на одну відслону «З-під неволі» (1917-1921 рр.) почата й поспішно закінчена вже перед самим арештом. Цій орудці судилося неодноразово змінити назву. Від «Визвольної (Визволéнної) пісні/співу» до фінального прочитання у контексті «З-під (більшовицької) неволі».

Домашній театр Косачів

Вплив родинних традицій на п'єси Олени Пчілки

П’єси, написані у Гадячі, зберегли у змісті своєму ранні, відомі авторці з часів дитинства назви: «Замкова гора», «Ярмарок у Ромні», «Скарб» – спогад про легендарні коштовності, заховані в землі. 

Назва дійства на одну відслону «Скарб» («Вечір на Івана Купала») має кілька значень. Тут ідеться і про легендарне руде лоша як уособлення захованих червінців чи золота, і про «скарб народної словесності», який передавала маленькій Ользі мама Єлизавета. (Про нього оповідатиме письменниця вже на схилі літ у автобіографічному нарисі «Золоті дні золотого дитячого віку…»). 

Широковідомим є вислів Ольги Петрівни «Діти – се наш дорогий скарб». Саме так, через слово, музику і традиції вона його берегла.

Окрім датування, деякі орудки мають не лише позначку міста їхнього написання, а ще й місця. Як приклад, дитяча оперета «Дві чарівниці», що її було створено на початку 1919 року й утілено на місцевій сцені напередодні Благовіщення. Авторською рукою внизу зафіксовано «Зелений Гай». Для драматургині перемога Весни над Зимою – символ відродження всієї країни.

Окрім спогадів, переповідок, фольклору, приказок-примовок і пригод, письменниця часто послуговується у п’єсах віддавна знайомими її вухові музичними матеріалами: народними піснями, обрядовими співами, колядками тощо. 

До прикладу, це яскраво читається у «Різдвяній Байці», створеній перед самим святом у Гадячі в 1919 році. Причиною такої музикальності Пчілкиних п’єс є не лише дитячі спогади (бо у родині, за власним висловом, «…співано їх так багато…»), а й глибока зацікавленість і предметне, упродовж десятиліть, вивчення фольклору.

Олена Пчілка і драматургія під тиском радянської цензури

Із початком більшовицьких 1920-х письменниці довелося зіткнутися з болючим процесом самоцензури. Вона була продиктована забороною висловів про Бога, релігію, патріотизм та інших неприйнятних до друку в радянських виданнях слів. 

У липні 1920-го невтомна трудівниця буде зайнята написанням тексту ще однієї дитячої оруди під назвою «Без’язикий». Виходячи з її дати, найімовірніше у Гадячі на сцені виставу не було втілено (як і «З-під неволі»).

У 1923 році Олена Пчілка ще сподіватиметься що в Полтаві, у Спілці споживчих товариств, де друкувалася вперше, їй вдасться видати черговий гадяцький твір. Письменниця подає Михайлу Рудинському, який посприяв друкові раніше, написану на початку 1920-го п’єсу «Щасливий день Тараса Кравченка». 

Але навіть попри те, що їй було виплачено частину гонорару, із друком не заладилося – обійти заборони і матеріальну скруту, у якій опинилися видавці через здорожчання, не вдалося.

 Про постановки п’єс «Весняний ранок Тарасовий» і «Сон-Мрія, або Казка Зеленого Гаю» у 1917 році згадувала донька Пчілки Ізидора Петрівна:

«Обидві вистави пройшли дуже вдало, захоплення і радість від українських вистав було велике – як у самих виконавців, так і у численних глядачів».

Тоді до драматургині звернулися гадяцькі вчителі, і Ольга Петрівна не лише поділилася творами, а й охоче допомагала вказівками щодо втілення їх на сцені.

Першим виконавцем ролі маленького Тараса у виставі став Олексій Боцула. Через роки він згадував про свою першу у житті ролю так:

«Пам’ятаю, це було в 1914 році. Я тоді був учнем Гадяцької Вищої початкової школи. Одного разу до нас у клас прийшла вчителька Немирова і запропонувала піти в Народний дім, що був на той час осередком культурних заходів.

Ми гуртом зайшли до невеликої зали для глядачів. Згодом з-за куліс до нас підійшла невисока на зріст, немолода вже, але досить жвава жінка. Це письменниця Олена Пчілка. Ми були трохи здивовані, бо вперше побачили живу письменницю.

Але наше здивування вона хутко погамувала. Лагідно до нас привітавшись, запропонувала всім сісти і послухати одну з її п’єс «Весняний ранок Тарасовий». Авторка твору запропонувала декому із нас зіграти ролі діючих осіб п’єси. Мені дісталася роль юного Тараса. Олена Пчілка, як авторка дитячого священнодійства, була і режисером, і постановником…».

«Рідний край. Газета Гадяцького земства», спецвипуск №1857, с.4.

Роль Народного дому в розвитку театру Олени Пчілки в Гадячі

Гортаючи сторінки періодики, а саме «Будівник комунізму» за 1971 рік, натрапляємо на допис Лариси Полницької про збудований у 1912 році в Гадячі Народний дім. Тут же, за твердженням авторки, було створено і драматичний гурток.

«Гуртківці ставили «Сватання на Гончарівці», «Ой не ходи, Грицю», а дитячий театр – п’єсу Олени Пчілки «Весняний ранок Тарасовий». Тут виступав хор під керівництвом М. Лисенка».

Для учнів початкових класів цю виставу було втілено ще й у чоловічій гімназії. У березневі дні тут влаштовувалися шевченківські свята, у яких найдієвішу і найактивнішу участь як організатор і навіть як декоратор брала Ольга Петрівна. 

Окрім, власне, постановочного процесу, вона радо ділилася рушниками і килимами з власної колекції, якими пишно прикрашали залу.

Щодо гадяцької сцени і самого приміщення констатуємо наступне. За твердженням дослідників, «фронтон садиби Драгоманових виходив просто на Соборний майдан міста», а від дому до театру Пчілка йшла хвилин п’ять. 

Ураховуючи міські відстані і вже поважний вік Ольги Петрівни, можемо зробити висновок, що будівля знаходилася неподалік оселі. Велику базарну чи ярмаркову площу жінка не перетинала, бо на це знадобилося б багато більше часу.

Отже, десь поруч мав бути той будинок, що пам’ятає перші її постановки. У книзі Тамари Скрипки «Родові гнізда Драгоманових Косачів: їх устрій та культура» вміщено світлину із сімейного архіву Косачів за підписом «Приміщення театру у Гадячі». 

У правому нижньому кутку знімка є приписка «Гадячъ. Театр».

Архітектурні особливості Народного дому в Гадячі

Архітектура одноповерхового будинку з кутовими добудовами постає перед нами у анфас шістьма відритими високими вікнами видовженої прямокутної форми. 

Вхідні двері зі сходами розміщені на розі одного з кутів виступаючої вперед прибудови фасаду.Зліва від порогу – два вікна, а між ними – пам’ятна дошка чи табличка.

Пірамідальної форми дах по периметру опоясаний стічними ринвами з водовідводами на кожному куті. По обидва боки на даху забудови спостерігаємо два димарі. 

На жаль, світлина не дозволяє доповнити проекцію, розглянувши приміщення зусібіч. Дерев’яний штахетний паркан, що ним обгороджено будинок від вулиці, тягнеться углиб і зникає в перспективі.

Із цього можемо зробити висновок, що дім не стояв осібно – поруч мали б знаходитися інші споруди або ж подвір’я, за ним же закріплене. 

Сама назва фотодокументу наводить на думку, що зображена на ній архітектурна будова була мало не призначеною для постановок любительського або й Косачівського театру у місті. Проте не все так просто.

Ідентичне зображення стрічаємо в книгах В. Костюка за підписом «Приміщення Гадяцького музично-драматичного товариства». Створено останнє у 1904 році. 

Де ж гадяцькі любителі проводили постановки і концерти, якщо Народний дім, за свідченням Лариси Полницької, було збудовано лише у 1912-му?

Приміщення театру у Гадячі

Історикиня й музеєзнавця Олександра Шалагінова наводить іншу дату – 1900 рік, і ця думка є слушною. Якщо тільки у Гадячі не відбувалося якихось інших перипетій чи влада не ліквідувала Товариство й перейменувала будинок у Народний дім. 

Проте подібний варіант мало ймовірний, бо маємо свідчення, що наприкінці 1910-х років Гадяцьке музичнодраматичне ще давало у цьому приміщенні «Мартина Борулю», «Назара Стодолю», «Матірнаймичку», «Хмару» та ін.

Отже, говорити про окремий кін* для драматичних постановок у місті чи театр Олени Пчілки у Гадячі (у значенні власного приміщення для демонстрації дитячих п’єс) не коректно.

Збереження Народного дому: історія театру Олени Пчілки в післявоєнні роки

Народний дім тримав статус культурного осередку й у післявоєнні роки. На щастя приміщення збережено й донині, а розміщується воно на вулиці Лесі Українки. Цікавими і важливими є свідчення нинішнього власника будинку Сергія Липівця:

«У великій кімнаті була сцена і бічні двері за нею для проходу. Ліпнина розетки на стелі, схоже, збереглася ще з тих часів. У кутку – велика піч із металу. Сажа і попіл від неї досі є на горищі. Після того як сцену розібрали, якийсь час тут проживали робочі-болгари, розміщувалася бухгалтерська чи статистична контора, а потім вузол радіозв’язку».

Будинок давно розквартировано і він є приватною власністю. Підтвердженням цьому є збережена домова книга, щоправда друга, бо першу списали за віком.

Добре пам’ятає Народний дім ще одна його теперішня мешканка Тетяна Антюхова:

«Раніше це була адреса «Площа Революції». Коли я була дівкою, то у цьому будинку проходили танці й інші заходи. Людей приходило багато, а ті, хто не поміщався, були в коридорі. А оцю бруківку перед будівлею клали вже у 1960-х, бо тут була ґрунтова дорога й багнюка». (Записала Марія Рахмун).

Із краєзнавчого нарису Анатолія Панасенка відомо, що у січні 1918 року при відділі народної освіти у місті створили театралізований колектив, і його учасниками вже були колишні вихованці Олени Пчілки. 

Є свідчення про те, що певний час гадяцькі любителі збиралися у колишньому кінотеатрі «Промінь».

У 1961 році з появою в місті Будинку культури потреба в Народному домі зникає. Репетиції і театральні вистави відбуваються в новому приміщенні.

Олексій Боцула та розвиток театру: від дитячих постановок до народного визнання

Посіяне Ольгою Петрівною в дитячі душі зерно все ж проросло і дало щедрі плоди сьогоденню. У 1931 році, по смерті своєї наставниці, саме Олексій Боцула, колись маленький дев’ятирічний Тарасик, уперше здійснить постановку «Платона Кречета». І на довгі роки майстер-аматор стане незмінним керівником Гадяцького театру районного будинку культури.

У 1967 році на республіканському фестивалі в Києві самодіяльна трупа покаже виставу Марка Кропивницького «Зайдиголова». Тоді театральний колектив здобуде почесне звання народного, а його незмінний керівник – заслуженого працівника культури УРСР за заслуги в царині культури й мистецтва.

Навколо режисера Боцули гуртуватимуться місцеві служителі Мельпомени, а він у вільні від репетицій хвилини, мабуть, оповідатиме акторам про витоки театру, період його становлення і трохи про себе – маленького актора великої ролі.

Берегинею сучасного Гадяцького театру майже на сорок років стала Ніна Назаренко. Від колишнього керівника вона неодноразово чула розповіді про Олену Пчілку, перші вистави.

Режисерка була знайома з корифеями театру, працювала з акторами трупи Олексія Боцули вже після його смерті.

Історія театральної справи на Гадяччині потребує окремого дослідження і ґрунтовного вивчення, адже не лише в місті, а й у багатьох селах колишнього району діяли самодіяльні колективи, жили й працювали талановиті самородки, хто не мав професійної освіти, але чиє життя було сповнене дивного світла рампи.

Було б чудово, якби місцеві ентузіасти, любителі сцени й історії, колишні театрали, аматори сцени й старожили долучилися до створення єдиного літопису Гадяцького театру. Як данина пам’яті великої українки, як спогад про тих, кого немає з нами, як частинка минулого, яке не можна забувати.

Марія РАХМУН

Молодша наукова співробітниця Гадяцького історико-краєзнавчого музею

Цей матеріал створений на основі публікацій у номерах 14 та 15 від липня та серпня 2023 року видання «Рідний край. Газета Гадяцького земства».