Як українці спільнокоштом створили пам’ятник Івану Котляревському
-
-
>
-
>
-
>
2670
Понад 7 тисяч українців та українок з різних куточків країни — від Полтави до Львова — долучилися до збору коштів на пам’ятник Івану Котляревському. Чи знали вони тоді, що ця ініціатива триватиме понад десятиліття, викликатиме суперечки щодо місця встановлення, а кінцеву точку поставить відомий скульптор Леонід Позен?
У цій історії є все: невикористані пожертви, акторські гуляння, сотні листів до газет і навіть пропозиція зробити пам’ятник рухомим. Ця історія відгукується і сьогодні, адже ми продовжуємо ту саму місію — зберігати та вшановувати пам'ять про тих, хто відстоював українську культуру і національну ідентичність.
Сьогодні ми закликаємо долучитися до Національного збору на пам’ятник Олені Пчілці в Гадячі. Як і Котляревський, вона була невтомною захисницею українського слова, редакторкою та громадською діячкою, яка у найскладніші часи боролася за збереження нашої мови та культури.
«Привести до ладу і увічнити»: як зароджувалася ідея пам’ятника Котляревському
Зародження ідеї встановлення пам’ятника Івану Котляревському у Полтаві пов’язанее з ідеєю впорядкування могили письменника. Спочатку, одразу після смерті письменника у 1838 році, там було встановлено надмогильний цегляний памʼятник. Сама могила розташована на південній окраїні кладовища, понад дорогою, що веде на Кобеляки.
До сторіччя від дня народження поета надгробок трохи відремонтували, але цегляна кладка постійно руйнувалася і до 70-х років XIX століття пам’ятник мав дуже непривабливий вигляд. До Міської управи 10 січня 1881 року гласний Алексенко подає заяву:
«Кожен, кому відомі праці Котляревського, повинен співчутливо поставитися до того, щоб привести пам'ятник у порядок і тим самим увічнити пам'ять гідного письменника».
Далі, в своїй мотивації, Алексенко подає пропозицію практичного вирішення питання з переліком осіб, яких бажано було б долучити до цієї справи, а стосовно коштів – пропонує залучати гроші, отримані від показу постановок в театрі творів самого Котляревського, сподіваючись знайти відгук від глядацької аудиторії.
Його пропозиція зустріла «повне співчуття» (за висловом Миколи Дмітрієва) і Дума винесла постанову від 26 березня 1881 року про виділення 100 рублів на ремонт пам'ятника. Пам'ятника оштукатурили і поставили дерев'яну огорожу, пофарбовану білою фарбою… і все! Витрачено було всього 53 рублі, а залишок 47 рублів склав початковий фонд для увічнення пам'яті Котляревського.
Того ж року заїжджий актор Новіков пропонує влаштувати два гуляння в Міському саду і половину вилучених коштів передати на ремонт пам'ятника:
«Належачи до шанувальників незабутнього творця зразкових драматичних п'єс малоросійською мовою, я хотів би зі свого боку, в міру сил своїх, сприяти тому, щоб пам'ятник на могилі Котляревського був відновлений і щоб таким чином нагадування про великого поета та громадянина Полтави (чим вона має право пишатися) не стерлося б часом для очей, як за його безсмертним творінням ні на віки не зітреться пам'ять про нього і поклоніння його таланту в серцях і душах всього освіченого світу», – писав у зверненні Новіков.
Успіх цих гулянь був значним, бо при вартості вхідного квитка 25 копійок половина зібраних коштів склала 350 рублів 11 копійок. Але і ця сума залишилася невикористаною.
Актор поїхав, а полтавці тимчасово задовольнилися проведеним ремонтом.
«Обов’язок покласти початок»: рішення Управи та Міської Думи
І нарешті, у 1891 році, з'являються публікації у місцевій пресі, а потім і в «Елисаветградском Вестнике» про вкрай сумний стан пам'ятника та порушується питання не лише про його заміну на могилі, а й встановлення окремого пам'ятника на одній із площ міста Полтава.
Підтримка надійшла від організації театральних вистав зі зборами коштів на пам'ятник. Перша сума – 80 рублів – надійшла з Одеси, потім – з Миргорода 35 рублів.
Але майже до 1894 року ідея реалізовувалася дуже повільно. Проте вона увійшла в земські сфери і на одному зібранні земство асигнувало 1000 рублів і, як наслідок, в березні 1894 року Міська управа підгоувала вмотивований доклад на засідання Думи, де піднято питання встановлення пам'ятника Котляревському:
«Відносячись до участі в пам’яті свого громадянина, громадського діяча і родоначальника малоросійської сцени і народної літератури, Управа немає сумніву, що Міська Дума разом з нею, в якості представника населення, визнає своїм довгостроковим обов’язком положити початок споруженню пам’ятника Котляревському в самому місті».
У докладі також пропонувалося:
1) дозволити підписку на збір коштів в межах Полтавської і Чернігівської губерній;
2) місцем для пам’ятника обрати Петровську площу;
3) отримати погодження від Губернської Земської Управи на використання асигнованих 1000 рублів та просити Управу взяти участь в обговоренні проекту пам’ятника разом з Міською Управою;
4) виправити пам’ятник на могилі;
5) відрахувати у вигляді пожертви відому суму і внести її в додатковий кошторис.
31 березня того ж року Дума остаточно погодила всі пропозиції і в травні було направлено клопотання до губернатора, яке розглядалося майже рік!
Нарешті 16 травня 1895 року, на додатковому засіданні Думи, голова повідомив, що клопотання про підписку може бути задоволене лише в межах Полтавської губернії. Це обмеження було прийнято і 2 серпня голова повідомив, що Міністерство внутрішніх справ дозволило підписку на спорудження пам’ятника Івану Котляревському у Полтаві.
Чернігівська Міська управа після рішення про обмеження також подавала клопотання про дозвіл на підписку, але їхнє клопотання було відхилене.
14 107 рублів і 7 тисяч доброчинців: істинно народний рух, що об’єднав українців
З цього часу увага Управи зосереджується на розсиланні підписних листів із запрошенням взяти участь у зборі пожертв на пам’ятник. А місцеві газети друкують статті та нотатки про встановлення пам’ятника.
Починаючи з жовтня 1896 року Управа складає звіти про збір пожертв. Так, за 1896 рік було зібрано 6418 рублів 12 копійок, а вже на 1 січня 1898 року сума складала 9145 рублів 21 копійку.
Щоб обійти обмеження, свідома громадськість переправляла кошти на громадські об’єднання або центральні часописи. Одним із найбільш активнішим був часопис «Київська старовина», керівництво якого переправляло кошти на адресу Полтавської Міської Думи. Тільки за 1899 рік було надіслано близько 2000 рублів, а на початок 1903 року сума пожертв склала 11798 рублів 67 копійок. Зз них від Полтавської губернії – 7588 рублів 39 копійок.
Географія пожертв охоплює Полтавську губернію, міста Київ, Чернігів, Харків, Конотоп, Новоград-Волинський (Звягель), Львів та інші міста. Всього загальна сума пожертв склала 14107 рублів і 1 копійку. У зборі взяли участь понад 7 тисяч осіб, з яких 3800 осіб – селяни і козаки. Тож по праву пам’ятник Івану Котляревському у Полтаві – прояв всенародної любові і поваги.
Щодо використання коштів почали надходити різні пропозиції, зокрема дехто І. Ф. П. пропонував замість пам’ятника збудувати Будинок імені Котляревського, де зосередити різні просвітницькі установи. Але ж цілі і завдання цих установ не співпадали з початковою ідеєю увічнення пам’яті Котляревського, тому перемогла пропозиція встановлення пам’ятника.
Робота комісії і перший звіт: старт робіт над встановленням пам’ятника Котляревському
До розробки питань, пов’язаних зі встановленням, Управа приступила лише після публікації першого звіту по коштах 27 квітня 1897 року. А їх було чимало: пошук проєктантів його виготовлення, заготівля матеріалу для п’єдесталу, транспортування і встановлення. Тоді ж обрали Комісію зі спорудження пам’ятника Котляревському і урочистого його відкриття.
До складу Комісії, крім бажаючих з-поміж гласних Міської Думи, увійшли відомі полтавці, зокрема Лев Падалка, Петро Мазанов, Василь Волков, Панас Рудченко (Мирний), Василь Горленко, Віктор Василенко та інші. Очільником Комісії став міський голова Полтави Віктор Трегубов.
За статусом Комісія виконувала роль консультативно-дорадчого органу, остаточні ж рішення приймали гласні Думи. Склад Комісії був не постійним, робота здійснювалась на громадських засадах, а коло питань – надзвичайно широким. Тож її обрання мало в чому змінило повільний перебіг справи. Комісія збиралася дуже рідко: перше її зібрання відбулося 12 жовтня 1897 року, а наступне було скликане аж у лютому 1898 року.
Багато питань порушили багаторазові дебати й породили цілу полеміку в місцевих органах, зокрема вибір місця для пам’ятника. Різночасово пропонувалося аж 11 місць.
Одні вважали, що пам’ятник повинен стояти в центрі міста, де багато людей, інші говорили навпаки – пам’ятник повинен бути там, де народжувалася муза поета, ближче до рідної стихії, на Івановій горі, місцю на той час безлюдному.
Думі доводилося неодноразово збиратися для розв'язання цього питання, а деякі іногородні газети навіть висміяли ці спори й запропонували зробити пам’ятник рухомим, щоб задовольнити суперечки сторін.
Панас Рудченко і Микола Дмітрієв (не з числа гласних) подали вмотивовані заяви, де доводили, що місцем для пам’ятника повинна стати Петровська площа, намічена Думою. Дума ж, своєю чергою, протягом 1898 року приймала рішення то за Петровську площу, то проти неї, а вже на засіданні 1 листопада (28 жовтня, за В. П. Павловим) 1899 року 18 голосами проти 13 обрала Протопопівський бульвар! Таке рішення так обурило Панаса Рудченка, що він навіть написав два сатиричних вірші: «Жалібна супліка на той світ Котляревському» та «Відклик з того світу від Івана Петровича сина Котляревського».
Однак цьому питанню судилося спливти в кінці 1901 року, коли було зведено просвітницьку будівлю імені Миколи Гоголя, яка повністю змінила вигляд Іванівської вулиці. Деякі гласні знов подають до Управи заяву про перегляд питання про вибір місця для пам’ятника, пропонуючи площу перед просвітницькою будівлею-театром.
13 грудня 1901 року Дума передає це питання на розгляд Комісії і та виносить рішення на користь Іванівської вулиці, мотивуючи тим, що близькість театру, бібліотеки ти музею надають право вважати це місце найбільш відповідним для пам’ятника відомому полтавцю.
Але зовсім несподівано 20 грудня Дума більшістю голосів (14 проти 13) обирає Протопопівський бульвар, майданчик біля готелю Воробйова. Двічі – на засіданнях 4 лютого та 11 березня – питання це відкладалося остаточним рішенням. І нарешті 21 березня 1902 року знову обраний Протопопівський бульвар. Це було остаточне рішення.
Відомий скульптор Леонід Позен, уродженець і землевласник із Полтавської губернії, дав згоду ще у квітні 1896 року виліпити для пам’ятника бюст письменника. В подальшому обговоренні деталей проєкту було вирішено прикрасити його барельєфами, відтворивши окремі моменти творів Котляревського: «Енеїди», «Наталки Полтавки» та «Москаля-чарівника».
Потім, 1898 року, скульптор вирішує замінити барельєфи на горельєфи. Робота продовжувалася протягом 1899–1902 років. До речі, сам Позен був проти місця для пам’ятника на Івановій горі, говорячи, що «концепція пам’ятника не відповідає характеру місцевості майданчика за собором». Він «рішуче наполягав» на місці для пам’ятника в центральній частині Полтави.
Немало дебатів викликали й написи на горельєфах, особливо той, де Котляревського називають Кобзарем. Василь Горленко в листі до Панаса Рудченка пише, що «Кобзар є один, і це Шевченко». Але для Шевченка народним співцем української мови – Кобзарем – був Котляревський, а свою збірку «Кобзар» він видав через два роки після смері Івана Котляревського.
Земський архітектор Олександр Ширшов виконує проєкт гранітного п’єдесталу. Його помічниками стали архітектор Андрій Зінов’єв та художник Василь Волков (колишній викладач Леоніда Позена).
Гроші, граніт і забуте ім’я: чому ім’я благодійника не з’явилося на пам’ятнику Котляревському?
Але найбільшим викликом у цій справі постало фінансове питання. Звичайно ж, прогнозовані витрати на пам’ятник були значно більшими, ніж сума зібраних пожертв: вартість матеріалу (бронза) на бюст і горельєфи (3 штуки) з оплатою майстрів-ливарів – 150 рублів, вартість дніпровського граніту з оплатою транспортування п’єдесталу (Кременчук-Полтава) – 382 рублі 25 копійок, фундамент і металева огорожа – 872 рублі 27 копійки; благоустрій навколо пам’ятника – понад 1000 рублівю Всього – 15404 рублів 62 копійки, перевитрати – близько півтори тисячі рублів.
Найбільшою проблемою виявилася вартість виготовлення граніту для п’єдесталу. Провідні автори пам’ятника Леонід Позен і Олександр Ширшов повністю відмовляються від гонорару, але й це не врятовує ситуацію.
На допомогу приходить купець 2-ї гільдії Петро Певний, власник будівельної контори у Києві, розробник гранітного кар’єру Табурищанського родовища (нині – Кіровоградська область).
Він бере на себе понад 80% від назальної суми витрат на пам’ятник, а саме: заготівля матеріалу – дніпровського граніту, транспортування п’єдесталу до Полтави та його встановлення.
За пропозицією членів Комісії Дума вирішила «позначити» на пам’ятнику прізвища головних авторів: Леоніда Позена, Олександра Ширшова та Петра Певного. Але ім’я Петра Певного так і не з’явилося на п’єдесталі пам’ятника Івану Котляревському.
До кінця грудня 1902 року роботи зі спорудження пам’ятника були завершені і його відкриття планувалося на травень або вересень 1903 року.
Пам’ятник Іванові Котляревському урочисто відкрили 30 серпня 1903 року (12 вересня за новим стилем). Це стало великою подією в історії культурного життя Полтави. Урочистості, на які прибуло декілька тисяч осіб, тривали три дні. Але то вже інша історія, яка потребує більш широкого висвітлення.
Майбутнє крізь призму минулого: чи здатні ми на гідне вшанування?
Сотні разів, проходячи повз пам’ятник Іванові Котляревському, що височіє в самому серці Полтави, чи замислюємося ми, якою ціною його створили? Скільки коштів і зусиль знадобилося, щоб увічнити пам’ять цього видатного полтавця, засновника нової української літератури, і гідно вшанувати його внесок у нашу культуру?
Особливо боляче, коли чуєш про акти вандалізму, які завдають шкоди пам’ятникам, як це сталося й із монументом Івану Котляревському. Невже ми, українці, можемо допустити таке зневажливе ставлення до власної історії? Сьогодні ми платимо надто високу ціну за право жити у вільній країні, за можливість гордо називати себе українцями. Наш обов’язок — берегти те, що маємо, і завершувати справи, які не встигли зробити наші попередники.
Історія пам’ятає багато прикладів, коли пам’ятники створювалися завдяки народним пожертвам. Згадаймо хоча б пам’ятник Тарасові Шевченку в Києві. Не став винятком і пам’ятник Івану Котляревському в Полтаві, зведений завдяки спільним зусиллям.
Тож шануймо цей символ національної пам’яті й тих, хто доклав зусиль до його створення. Але водночас пам’ятаймо: сьогодні наше завдання — творити нову історію, вшановувати тих великих українців, які ще чекають на наше гідне визнання і пам’ять про них.
(Під час підготовки матеріалу використано журнали «Київська старовина» за 1898-1903 рр. та інформаційний проспект «Історія одного пам’ятника» (до 120-річчя відкриття пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві) / Упор. В. Павлов.- Полтава, ФОП Говоров С. В., 2023р. – 48 с.; )
Післямова:
Історія збору коштів на пам’ятник Івану Котляревському доводить, що спільні зусилля здатні творити величні справи, які залишаються у спадок майбутнім поколінням.
Сьогодні настав наш час продовжити цю традицію, вшановуючи постать Олени Пчілки — невтомної редакторки, захисниці українського слова та культури. Долучайтеся до Національного збору на пам’ятник у Гадячі, і разом ми створимо не лише монумент, а й символ національної стійкості, який надихатиме наступні покоління.
Лариса МИТРОФАНОВА,
наукова співробітниця Полтавського літературно-меморіального музею Панаса Мирного
