Лялька-мотанка із Гадяча: як Ірина Даниленко відродила українську традицію та стала майстринею народної творчості

Ірина Даниленко із Гадяча викладає у місцевій дитячій мистецькій школі та вже десять років займається лялькарством. Першу ляльку-мотанку вона зробила як подарунок. Нині ж має звання майстрині народної творчості та послідовників своєї справи. Її унікальні ляльки-мотанки — це не лише відродження української культури, а й популяризація традиційного мистецтва серед молоді. 

Сподобалася лялька і мені, і моїм друзям

– Пані Ірино, отримання звання майстра народної творчості – це для Вас несподіванка чи довгий шлях у творчості?

– Для мене це довгий шлях. Я почала займатися лялькою – мотанкою у 2014 році. Отже, шлях до визнання мене як майстрині був довжиною у цілих сім років.

– А що спонукало вас до цього заняття?

– Поштовхом до цього заняття стало бажання зробити одній людині на день народження цікавий подарунок своїми руками. Хотілося подарувати річ, яку людина ніде більше не зможе придбати. Я зробила ляльку-мотанку. 

Сподобалася ця лялька мені, моїм друзям. Вони почали робити замовлення для себе… Ось так я і стала лялькаркою.

Мотанка

Художниця, яка стала кравчинею

 – Пані Ірино, а де ви навчалися, хто з вами ділився секретами створення ляльки-мотанки?

– Навчалася зразу по відео в інтернеті. Але на відео майстрині не завжди відкривали свої секрети. Деякі елементи у мене довго не виходили красиво. Потім я почала їздити на екскурсії, зустрічатися з майстринями. 

На цих зустрічах вони радо ділилися своїм досвідом. А з часом я почала практикувати свої способи методом спроб та помилок. То вже зараз можу сказати, що маю свою технологію виготовлення ляльки.

– Пані Ірино, коли ви зверталися до вже знаних майстринь за порадою, то вони радо ділилися досвідом? Чи було по-всякому?

– Якщо чесно, то було по всякому. Але більшість людей, що зустрічаються на моєму творчому шляху – це щирі, доброзичливі майстрині, які радо діляться своїми вміннями, дуже радіють, що мають можливість передати свої уміння молодшим поколінням. 

Найбільше у мене друзів з`явилося, коли я увійшла до спільноти на платформі ФБ «Авторська лялька». У цій спільноті я дуже потоваришувала з майстринею з Харкова Мариною Дубровською. 

Ця людина допомогла мені навчитися шити одяг для моїх ляльок. Я не кравчиня, я художниця. А тут треба свою ляльку одягти в одяг, що відповідає автентичному. Марина допомогла мені у всьому: зробила викрійки керсетки* та іншого одягу із жіночого українського строю строго за розмірами моєї ляльки, підказала на що треба звернути увагу.

 Секрети лялькарства

– То ви тепер, пані Ірино, і шиєте, і вишиваєте?

–Так, це моє захоплення спонукало мене до різних видів творчості – шиття, вишивка, декорування.

– Скажіть, будь ласка, які матеріали ви використовуєте, створюючи свої ляльки?

– Спочатку я використовувала все, що в мене було. Особливо любила давати друге життя «старим» вишивкам з речей, які вже не могли застосовуватися за призначенням. Та серед майстринь зараз ведеться така собі творча суперечка про те, що старі вишивки не треба застосовувати у нових творах. 

Хоча я з цією думкою не погоджуюся. Невже краще, коли річ зітліє десь у скрині? Одна моя лялька має фартушок, який був елементом рушника, який вишивала моя бабуся. Я думаю, що з небес бабуся дивиться на це і радіє, що її вишивка приносить радість її онуці. 

Та все ж зараз я намагаюся купувати тканини (обов'язково натуральні) саме для своїх ляльок.

Мотанка

Займатися лялькарством – велика відповідальність

– Пані Ірино, про що мрієте як лялькарка?

– Як лялькарка я мрію достойно нести звання майстра народної творчості (для мене мати це звання – велика відповідальність), примножувати свої вміння, популяризувати цей вид діяльності серед земляків. Перші кроки в цьому напрямку я вже зробила. 

За підтримки директора Гадяцької дитячої мистецької школи введено у курс навчання дітлахів у класі образотворчого мистецтва короткий курс по лялькарству. У мене вже є учениці – послідовниці. Вони у своєму юному віці вже беруть участь у виставках, конкурсах, фестивалях. Це Вікторія Димнич, Вікторія Яцун, Софія Денисова (випускниця).

– А про що мріє просто жінка, просто мама?

– Просто жінка, просто мама мріє про закінчення війни, про те, щоб всі діти повернулися додому (плаче. У пані Ірини син захищає цілісність і суверенітет нашої держави, за що схиляємо голови у пошані перед батьками та сином, – ред.)

– Пані Ірино, а що найбільше вам у житті приносить радість?

– Найбільше у житті мені приносить радість займатися улюбленою роботою. Я її маю. Тому в цьому плані я щаслива людина. Мені дуже приємно бачити, що моя творчість приносить задоволення іншим людям.

Шлях до народної творчості

– А як ви прийшли до творчості?

– Малювала я з дитинства. Любила це заняття. Навчалася я в Гадяцькому фаховому коледжі культури і мистецтв. По закінченні спочатку не працювала за фахом. А потім моя одногрупниця Людмила Скрипка покликала працювати разом з нею в дитячу мистецьку школу. Я погодилася. 

Зразу в мене було зовсім мало годин. А зараз я в школі заввідділу. Маю багато учнів. Ще наша школа має філіал у Сергіївці. На жаль, припинив існувати філіал у Лютеньці. Наш край багатий на талановитих дітей. Хочеться, щоб у них була можливість навчатися.

– І останнє запитання. Пані Ірино, де черпаєте натхнення на творчість?

– Іноді мені мої роботи сняться. Я запам`ятовую сни і потім втілюю їх в життя. А ще приносить натхнення спілкування з майстринями-лялькарками.

Говорять, що під час Другої світової війни в Англії трапився такий випадок.

Черчиллю принесли на розгляд бюджет країни. Погортавши документ, він запитав: – А де ж витрати на культуру?
– Так війна ж іде! Яка культура?
– Якщо немає культури, навіщо ми тоді воюємо? – здивувався Черчилль.

У нас війна. Війна запекла і жорстока. Але люди плекають культуру, бережуть її, примножують. Ми приречені на перемогу.

Ірина ОРЛОВА

 Матеріал був надрукований у газеті «Рідний край. Газета Гадяцького земства» випуск № 5 за 2023 рік.