Чому ми розпочали збір на пам’ятник Олені Пчілці
-
-
>
-
>
-
>
МАНІФЕСТ
3111
У кожній великій історії є момент, який перетворює слова в дії, а ідеї — в реальність. У цій статті ми простежимо шлях створення Національного збору на пам'ятник Олені Пчілці, що об'єднує Полтавщину, Волинь і всю Україну.
Цей проєкт — не лише про пам’ять, це про сучасний громадянський спротив, продовження її справи через створення спільного простору для українців у Гадячі.
Уже місяць як ми, колектив редакції Район.Миргород та Рідний край. Газета Гадяцького земства за підтримки медіахолдингу CID Media Group оголосили Національний збір на пам'ятник Олені Пчілці у Гадячі, яка об'єднує Волинь і Полтавщину та всю Україну.
А це так важливо нині, коли живемо під час екзистенційної війни, коли росіяни заперечують існування як держави Україну, так і українців як етнос.
За цей місяць 140 фундаторів і фундаторок зробили 160 внесків на суму 185 981 гривня (дані на момент публікації матеріалу). Пам'ятник буде встановлено у рідному місті Пчілки – Гадячі. Але це буде не просто пам'ятник. Ми хочемо створити простір, у якому буде гуртуватися наша спільнота.
Тож публікуємо текст Маніфесту, який був проголошений у Луцьку 2 листопада колективом редакції під час урочистого відкриття збору коштів на встановлення памʼятника Олені Пчілці.
... Ми тут не тільки для того, щоб представити нове видання Район.Миргород на Полтавщині. І не лише для того, щоб розповісти про успіхи співпраці двох медіа, кожне з яких унікальне по-своєму.
Ми зібралися тут, бо разом із вами поділяємо дещо більше — те саме, що понад сто років тому називала Олена Пчілка українолюбством.
Це не про слова чи емоції. Це — про дію!
Українолюбство — це коли не чекаєш, що хтось прийде й усе вирішить. Це коли ти самостійно ідеш, їдеш, а в разі потреби — біжиш. І саме ця любов, на яку вистачає не лише слів, а й дій, зібрала нас тут сьогодні.
Як ви думаєте, що могла б сказати Олена Пчілка, якби побачила сучасні виклики? Думаю, щось схоже на ті слова, з якими вона звернулася до земських гласних, коли їй запропонували стати на редагування газети:
«Я буду говорити по українському, і дозволу на те не прошу, бо се було б образою для моєї рідної мови і мого рідного краю… Бо ми ж знаходимося посеред України - у Полтавщині… Ви знаєте, хто я, знаєте моє «українолюбство», – і я ні від своїх думок, ні від своєї рідної мови не відцураюсь».
Саме Олена Пчілка побачила, що медіа може бути інструментом справжнього громадотворення. Тоді, коли Україна боролася за свою державність, Пчілка зробила журналістику рушієм змін, і саме завдяки їй любов до країни стала дієсловом.
Знаєте, ми всі пам’ятаємо ті перші дні початку великої війни. Наша громада зазнала вторгнення російських військ, колони яких стояли за декілька кілометрів від нас.
Ми телефонували до місцевої влади, ставили питання, чекали якихось інструкцій. Але у відповідь — або мовчання, або «поради» сховатися в погріб і чекати.
І ось тоді, в один із таких моментів, наш друг, військовий доброволець і співзасновник газети Анатолій Дементій сказав слова, які запам’яталися надовго: «Мені, для того, щоб захищати свою землю, ніяких розпоряджень і дозволу не потрібно».
Ми зрозуміли: не буде жодних розпоряджень — буде наша дія.
Ми передавали координати російської техніки артилеристам ЗСУ, будували перешкоди на її шляху, виготовляли «коктейлі Молотова», перевозили зброю та доправляли бійців тероборони на позиції. Згодом ці події спротиву назвуть «Гадяцьким сафарі».
Коли ворога відкинули і колони наших танків почали заходити на звільнені території, я вперше розплакалася…
Дозвольте вас запитати: що може надихнути, дати сили та рішучість викупити збанкрутілу газету з боргами — без жодного досвіду в журналістиці чи видавничій справі — в час, коли над Гадячем ще стояв дим від знищених російських танків, а ми ще жили свіжими спогадами про участь у спротиві?
Відповідь проста. Лише одна постать могла надихнути нас настільки — Олена Пчілка. Уявіть, що через понад 100 років саме її приклад закликав нас діяти!
Ми вирішили відродити газету, яку вона редагувала, повернути їй назву і державотворчу редакційну політику. Такою була наша відповідь на російську агресію, на бажання росії знищити нас, як націю.
Ми не знали тоді, скільки часу відведено цій газеті — один день, один рік чи, можливо, десятиліття; чи вистачить нам знань, навичок і, зрештою, сил. Але в одному були впевнені: це було наше рішення, і нам ніколи не буде за нього соромно.
Як і ми, Пчілка випускала газету в умовах воєнного часу. Робота журналістів була надзвичайно складною: критика змісту, заборони військового часу, нескінченні поради «як краще» і «чи на часі» — здається, що з часів Пчілки змінилося небагато.
І як вчасно тоді прозвучали її слова підтримки: «Становище таке сутужне, що треба до нас мати більше добрости і вибачливости! Робимо, що можемо! Хто може робити краще — нехай робить!»
Давайте ми вас запитаємо: що б ви робили, якби у вас залишалося фінансування на… один-єдиний випуск?
Це був той момент, коли газета стояла на межі закриття.
Ми сиділи разом, і нам пригадалися слова нашого друга, який зараз воює за Україну: «Повірте, те, що ви робите, не менш важливо для незалежності, ніж тепловізор чи квадрокоптер. Тепловізор врятує життя кількох людей, а просвіта — мільйони. Тож працюйте! Вчіть наших дітей любити Україну, вчіть їх мислити, інакше я не знаю, за що ми тут стоїмо».
А тепер уявіть Олену Пчілку.
Вона у своїх спогадах писала: «Я з місяця в місяць докладала своїх грошей і жила надією, що становище таки покращає. Боляче було і матеріально, і морально, але не вистачало сили кинути й видання припинити».
Ми були вражені цією майже фанатичною вірою. Нам здається, що навіть якби в Пчілки залишився один-єдиний читач, вона продовжувала б свою справу. А можливо, і без жодного.
А що, якби цей самий дух прокинувся в кожному з нас? Дух, який надихає нас діяти за власними переконаннями, брати відповідальність і робити те, що ми вважаємо правильним — не питаючи ні в кого дозволу.
У найскладніший момент, коли здавалося, що підтримки чекати нізвідки, руку допомоги з Луцька до Гадяча простягнула керівниця CID Media Group Наталія Пахайчук.
Постать Олени Пчілки надихнула Наталію, і ідея збереження відновленої газети, яку колись редагувала сама Пчілка, стала і її справою. Вона взялася допомагати так, як уміє лише вона: з непохитною рішучістю, невичерпною енергією та відданістю до кінця.
І почалися переписки, обговорення, стратегічні пошуки — до кого звернутися, кому написати, з ким познайомитися.
Наші спільні потуги завершилися отриманням гранту від «Європейського фонду за демократію», який в дуже короткий проміжок часу надав нам фінансову підтримку. Так ми отримали не лише кошти на розвиток, а і команду однодумців.
«Україна прокинулася, українці приходять до національної свідомості! Зламалася крига, що сковувала наше життя. Подивіться, яким великим потоком ринуло на Україну почуття національної свідомості! Такого руху не сподівалися ні вороги, ні друзі України», — ці слова звучать так сучасно, правда?
А належать вони Олені Пчілці, яка щиро раділа процесам повернення українців до самих себе, до власної ідентичності.
А вже роздуми сучасного штаб-сержанта Анатолія Дементія про важливість зрілого та відповідального суспільства у боротьбі проти ворога будять свідомість наших земляків на шпальтах газети: «Держава - це ми! Суспільний запит – це ми! Якщо є суспільний запит на камеді - буде камеді. Якщо буде запит на дрони-камікадзе – будуть дрони-камікадзе».
Звідти, з самого пекла наші військові транслюють важливі меседжі тим, заради кого вони стоять на смерть. І газета стає провідником цих посилань.
Щоб краще їх донести, колектив редакції йде в громади: у школах та гімназіях проводить відкриті уроки, у коледжах та училищах записує подкасти, організовує флешмоби, мистецькі вечори, круглі столи, збирає підписи і звернення до місцевої влади.
Так само робила й Олена Пчілка, будуючи мережу осередків «Просвіта». Вона вірила, що медіа має бути не тільки джерелом інформації, а й потужною громадською силою.
Правильність нашого шляху підтвердила перемога колективу редакції у конкурсі на здобуття Національної літературно-мистецької премії імені Олени Пчілки-2024 в номінації «За просвітницьку діяльність».
А розроблена нами і погашена марка про Олену Пчілку, як редакторку медіа — стала унікальним символом її внеску в українську журналістику.
1 жовтня відбулося відкриття першого на Полтавщині сайту «Район.Миргород» — спільного проєкту локального медіа «Рідний край. Газета Гадяцького земства» та національної мережі «Район.in.ua».
І дата для цього обрана зовсім не випадково — саме в День захисників і захисниць України.
Колись, 100 років тому редакторка Олена Пчілка ухвалила персональне рішення будувати українську державу, не питаючи ні в кого дозволу, а зараз ми ухвалюємо рішення захищати та відновлювати українську державу, впроваджуючи у своїй роботі державотворчу редакційну політику.
І саме сьогодні медіа «Рідний край. Газета Гадяцького земства» та редакція мережі Район.in.ua розпочинає збір коштів на серію культурно-медійних заходів, які допоможуть побачити роль Олени Пчілки у захисті та розбудові сучасної держави.
І збір завершиться спорудженням пам’ятника Олені Пчілці в її рідному Гадячі — як редакторці, просвітниці, українці, редакційна політика якої і зараз не втратила актуальності.
Це історія буде не про увіковічення памʼяті, це історія про створення живого простору, де вона постане поза стереотипами радянської пропаганди і навколо якої будуть формуватися нові спільноти.
Редакційна політика від Олени Пчілки — це справжня зброя. Це щит, який захищає самЕ наше існування і меч, що руйнує міфи колоніальної політики, нав’язаної росією.
Долучайтеся внеском на сайті СПІЛЬНОКОШТ, покажіть світові справжній образ України — якими українці та українки були, є і завжди будуть!
2 листопада 2024 року.
Світлана Новікова,
Віталіна Пинчук,
Віталій Ковальов,
Ліля Рудецька,
Ганна Сапожнікова,
Наталія Маценко
Зоя Зигун
Надія Страшко
