«Буксир забрав ляльку-мотанку. Думав, що там заховане зерно»: хроніки трагедії Голодомору у Лютеньці
-
-
>
-
>
-
>
1200
Початок і середина 90-х – Україна оговтується від сімдесятирічного ярма союзу, надворі кучмівські часи. У цей період у Лютеньці вчитель Іван Чайка та його дружина, теж вчителька місцевої школи, Марія починають збирати відомості про Голодомор у селі. Коли на це не було запиту ні від суспільства, ні від влади.
Але подружжя досліджує та залучає до свого дослідження учнів і учениць школи, проводить акції, за які можна поплатитися роботою. У грудні 2022 року, через майже 90 років Європарламент визнав Голодомор 1932-1933 років актом геноциду радянської влади проти українського народу.
У цьому рішенні – й частина роботи ентузіастів та ентузіасток на місцях – у селах, які постраждали від геноциду.
«Дайте мені куфайку, під голову підкласти»
На в'їзді у село стоїть дорожній вказівник із назвою села й хрест. Про символічність їхнього поєднання розумієш уже після розмови з Іваном та Марією Чайками – Лютенька буквально стоїть на кістках. І це не фігура мови.
Іван Чайка часто у нашій розмові посилається на спогади іншого лютенчанина, Михайла Савченка. Той згадував, що під час голодавки (так жителі Лютеньки у той час називали Голодомор) у селі налічувалося понад 2600 господарств.
І у кожному дворі були померлі люди. Але жертв може бути набагато більше, адже люди вимирали цілими сім'ями й відомості про них ніхто не міг передати. Хто міг – хоронив родичів на місцевих кладовищах.
Не могли – ховали на обійстях. Дітей, говорить Іван Чайка, хоронили на місці нинішнього Безвіднянського лісу — заривали у піски під горбами. Люди мерли на вулицях, у полі, шукаючи їжу. Часом їх ховали живцем, аби двічі не їздити до ями.
– Під Юріївкою було велике поле радгоспу. Люди приходили на поле збирати мерзлу картоплю і там помирали. Щоб далеко цих людей не везти, для них поряд копали ями та вкидали туди. Раз на поле прийшов чоловік із Веприка і теж помер. Його вкинули у яму, а він ожив. Просить: «Дайте мені хоч якусь куфайку, покласти під голову», – каже Іван Чайка.
Таких історій і схожих на неї краєзнавець може розповідати десятками. Це спогади лютенчан, які жили у часи Голодомору. Вони довго носили їх у собі, але голос цим спогадам дали саме Іван та Марія Чайки.
Про Голодомор боялися говорити навіть після здобуття Незалежності
Марія Чайка розповідає, що ті, хто жив у Лютеньці про Голодомор переважно мовчали. І їх можна було зрозуміти: проти тих, хто його пережив почалися репресії. Тож за радянського союзу про нього не говорили.
А ось хто відкрито про це заявляв – це діаспора. Іван Чайка додає, що саме колишній житель села Василь Симоненко, який вимушено переїхав до Німеччини, першим дав старт кампанії відновлення пам'яті про Голодомор у Лютеньці.
На початку 90-х він приїхав до села й запропонував у школі провести акцію – відправити панахиду за упокій померлих у часи Голодомору. Тодішній лютенський священник Іван Кавчак підтримав ініціативу і погодився провести обряд.
Школярам і школяркам дали завдання принести граматки, у які їхні рідні мали записами імена жертв Голодомору, а за вчителями закріпили кутки у селі, де б вони теж збирали ці імена.
– Це був десь 92-93-й рік. На державному рівні жертв Голодомору не вшановували, та й люди ще й досі боялися називати прізвища. Тож діти й дорослі записували лише імена. Вийшло 300 граматок, у яких було по кілька імен. – згадує Іван Чайка.
– У школі організували лінійку, накрили стіл чорною тканиною, діти тримали запалені свічки, а Іван Кавчак читав усі ці імена. А потім у селі сталася ще одна важлива подія – на Нагайському кладовищі встановили хрест у пам'ять про лютенчан, які померли у часи Голодомору. Дерев'яний хрест замовили у Лютенському лісництві, організацією займалися рухівці, – згадує Іван Чайка.
Потім школа узяла участь у краєзнавчій експедиції «Краса і біль України». Учні та учениці брали різні напрямки дослідження – збирали відомості про уродженця села й винахідника ракет Олександра Засядька, отамана Леонтія Христового та Голодомор у селі.
Завдяки цій акції школи вдалося встановити 1500 імен загиблих (тих, яких згадали жителі та жительки села).
Шукати відомості про Голодомор допомагав працівник московського архіву
На початку 2000-х Іван Чайка почав працювати над книгою «Дзвони над Лютенькою» – про становлення більшовизму у селі. У фокусі пошуків були відомості про Леонтія Христового – ватажка селянського опору періоду Української революції 1917-1921 років, який підняв на повстання проти більшовиків не лише лютенчан, а й жителів навколишніх сіл.
Під час опрацювання архівних документів, Іванові Чайці мимохідь траплялися невеликі відомості й про 30-ті роки. До слова, про Голодомор у Лютеньці документів не було.
А якщо й були – то засекречені, які знаходилися у партійному архіві, до якого простих смертних не допускали (а обласний архів Служби безпеки України відкриють набагато пізніше — прим. авторки). Допомагала скласти уявлення про масштаби Голодомору місцева періодика.
- Коли вийшла книга «Дзвони над Лютенькою», до мене із Сумщини приїхали два незнайомі чоловіки й привезли підшивки гадяцької газети «Будівник соціялізму»: половину за 30-й рік, і половину за 31-й рік. І тоді я зрозумів цінність цієї газети. Пізніше мені із копіями «Будівника» допомагав інший виходець із села – Іван Хлопко. Він працював у союзному Центрі керування космічними польотами, а пізніше – у Центральному державному архіві москви і мав доступ до документів. На моє прохання він шукав деякі матеріали, перезнімав копії і пересилав із росії у Лютеньку, – говорить Іван Чайка.
Так в Івана Чайки з’явилися екземпляри за 32-й, 33-й та 37-й роки. Й саме ті номери, які надіслав Іван Хлопко, проливали світло на те, що відбувалося у Лютеньці напередодні голоду.
Голодомор-33 на шпальтах «Будівника соціялізму»
Іван Чайка вважає, що Голодомор у Лютеньці почався не у 32 році, а набагато раніше – із колективізації. А Голодомор став її кульмінацією. Селянам постійно доводили плани хлібоздачі.
Маленькі села були у вигіднішому становищі, адже й плани на виконання їм ставили відповідно до їхніх можливостей. А ось до великих сіл були завищені планки. Тож на 32-й рік лютенчанам вже не було чого здавати державі.
І 11 грудня 1932 року на передовиці «Будівника соціялізму» з'явилася постанова раднаркому УСРР та ЦК КП(б)У про занесення Лютеньки, а також сіл Вербка та Гаврилівка із Дніпропетровської області, Кам’яні Потоки із тодішнього Кременчуцького району, Святотроїцьке та села Піски з Одеської області на республіканську «чорну дошку».
Що означало, коли село було на чорній дошці? Селам встановили економічну блокаду: припинили довозити продукти, зачинили крамниці, а з них вивозили усі товари, які були на складах.
Була заборонена торгівля, як для колгоспів, так і для одноосібників, населення позбавили кредитування. Серед жителів села шукали саботажників та організаторів зриву хлібозаготівель. Закривали олійниці і млини.
У січні 1933-го лютенчан вигнали на поля перемолочувати солому, щоб знайти зерно. Його виходило зовсім небагато – 3-5 кілограмів зерна та мишачого посліду. Якщо колгосп не виконував план, значить селянам незаконно заплатили трудодні.
«Ворожі елементи» шукали в установах, організаціях у школах. Село жило у терорі. Керівників колгоспу засудили до розстрілу, а 30 родин із Лютеньки виселили до Казахстану.
Сіяли м'яту, а вимагали пшеницю
Лютенька, як і більшість сіл під більшовиками, увійшла у 1933 рік неврожаєм, тому апріорі не могла виконати державні плани.
Керувати колгоспами ставили некомпетентних людей. Спочатку на чолі колгоспу поставили селянина із Лютеньки, але незабаром його забрали десь на Донбас, а керувати колгоспом поставили 25-тисячника, інженера із Дніпропетровщини, який ніколи у своєму житті не бачив села, тим паче не знав, як вести сільське господарство.
Й у той рік під його керівництвом лютенські поля засіяли м'ятою, травами, тютюном, маком, а під зернові відвели зовсім мало площ. Урожай зернових у Лютеньці у 1932 році був дуже поганим. А щоб передати який хаос був при створенні колгоспів, Іван Чайка знову наводить спогади Михайла Савченка:
- Викликають мене у сільську раду. Приходжу, сидить начальство і запитує, чи подав заяву до колгоспу. Подав. Ти знаєш людей, які на твоєму кутку живуть? Знаю. Значить, приймай бригаду. А що воно таке? А ті відповідають, що й самі не знають. Але ти приймай. І завтра щоб бригада працювала. Отак починався колгосп.
А комуністи вимагали пшеницю та малювали нереальні плани хлібозаготівлі, які селяни вже не могли виконати. Так у селі з'явилися буксири – бригади із комсомольців, кримінальних елементів, які не гребували жодними методами терору.
Всього у село прийшло 300 людей — із Харкова, Полтави, Донбасу. Їм допомагали й місцеві активісти та комсомольці. Село поділили на сотні й на кожну сотню поставили відповідального.
Буксири пішли по хатах і буквально за 10 днів розграбували село. Заходили на подвір‘я із наганами та рушницями, а люди вже були не здатні чинити опір.
Один житель Лютеньки пригадував, як буксир заліз на піч і забрав ляльку-мотанку – думав, що там заховане зерно. Трощили жорна, щоб люди не могли перемелювати заховане зерно та ходили по обійстях із щупами.
Відчайдушний спротив: напад голодних жінок Лютеньки на спиртзавод
Чи терпіли селяни таке ставлення? Звісно, у людей вже не було сил боротися проти буксирів так, як вони робили це за двадцять років до того у загоні Леонтія Христового проти більшовиків. Попри це, все ж селяни виступали проти терору.
Так, навесні 1933 року близько 300 голодних жінок напали на спиртзавод у селі. Попри померлих на вулицях людей, закриті крамниці та олійниці, спиртзавод справно працював – переганяв спирт із зерна, буряків і картоплі, які зберігалися на його території.
Проте відчайдушних жінок розігнав загін міліції, а організаторів заарештували і вивезли із села.
Голодомор — спланована акція
Ще коли Іван Чайка досліджував події Голодомору, знаходилися люди, які не вірили, що таке могло відбуватися.
Зараз, говорить дослідник, загроза ще страхітливіша, адже нині деякі українці і українки, а головне, наші вороги – росіяни розповідають, що у Голодоморі були винні…. самі ж українці, адже саме вони забирали зерно і грабували своїх односельців.
Але ці накази віддавали «згори», тобто тодішнє керівництво комуністичної партії. Та й серед буксирів часто були росіяни. А для того щоб «ламати» селян більшовики використовували різні методи.
Марія Чайка пригадує, що її бабуся також пережила Голодомор у Лютеньці:
– Її хату розібрали і перенесли на територію консервного заводу – так вона стала конторою. Коли розбирали хату, нічого не залишили – забрали навіть котушки та діжу, у якій місили хліб. Бабуся змінила 18 хат, бо не було де жити.
Іван Чайка наголошує, що про Голодомор варто говорити не як про неврожай, а як політичну акцію радянської влади. Для прикладу він наводить голод, який стався на Полтавщині через неврожай у 1833-1834 роках та способи допомоги постраждалим.
Тоді селян звільнили від податків, їм підвозили хліб із урожайних місць, поміщикам надавали позики на купівлю хліба для кріпаків.
І зовсім протилежна ситуація у 1932-1933 роках – терор, вимагання, а ще виселення лютенських родин поза межі України.
Це була спланована політична акція, яка зародилася у кабінетах москви для знищення та упокорення селянства.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
