Від Путивлю до Гадяча: як дружина військового пішла захищати Україну пліч-о-пліч з коханим
-
-
>
-
>
-
>
882
Це історія про те, як жінки виборюють право бути не просто дружинами військових, а рівноправними учасницями боротьби.
Світлана Мамадалієва - військова і дружина. Війна змусила її переглянути, ким вона є. Питання сенсів, цінностей, мови, ідентичності перестали бути для неї просто теоретичними, вони стали частиною її щоденних рішень.
Зрештою, це історія про силу кохання, яке із непростого очікування переросло у спільну боротьбу, перетворившись на нерозривний зв’язок, де кожен крок і кожне рішення розділені на двох.
Про доленосне рішення
— Війна змінила моє життя. І це не просто пафосні слова, це реальність. Я більше не могла сидіти вдома і просто чекати. Усі плани, мрії - все це зникло у вирі подій. Рішення було чітким: залишити роботу і бути поруч із ним, моїм чоловіком, який служив у військовій частині в Гадячі.
Ніхто мене не змушував, але я розуміла, що не зможу знайти спокій, залишаючись на відстані. Все залежало від мене. Я хотіла бути поруч з ним, як жінка, яка знає, її місце — поряд із чоловіком, що бореться.
— Це остаточне твоє рішення? — він запитав мене по телефону, коли я пакувала речі.
— Так. Я не можу сидіти вдома і дивитися, як ти ризикуєш своїм життя
Пам'ятаю дуже добре цей день: я їхала дорогами, які були, м’яко кажучи, не найкращими, і хвилювалася, чи довезу все, що зібрала. Він знімав житло, де вже жили ще двоє військових.
Цей день, 31 жовтня 2023 року — мій день народження. І це був, мабуть, найкращий подарунок, який я могла собі уявити: після півтора року розлуки ми нарешті разом! Я переїхала до Гадяча з Путивля Сумської області.
Того дня я була не просто дружиною військового, я була його підтримкою. Ми знали, що кожен наш день може стати останнім, але це вже не зупиняло. Війна навчила мене жити моментом. А наступного ранку мене привітав командир і подарував квітку.
Це був дуже несподіваний, але водночас надзвичайно приємний жест. Таке привітання залишило теплі враження й зробило наш перший контакт по-справжньому теплим та незабутнім. Саме так я познайомилася з нашим командиром Андрієм Петровичем — людиною, яка вміла поєднувати жорсткість військових вимог із людяністю й увагою до дрібниць.
Про волонтерство у Гадячі
Я не могла просто сидіти вдома. Тому звернулася до місцевої служби зайнятості, де мене направили до будинку культури. Там жінки плели сітки. Я вирішила спробувати.
— Це важка робота. День на ногах, постійна напруга, — пояснювала мені одна з жінок.
— Готова, — відповіла я і відчула, як у мені розгорається бажання допомагати не тільки чоловікові, а й іншим.
Що мене дивувало в цей період? Війна зняла всі маски. Люди стали справжніми. У моєму рідному місті залишилося тільки троє справжніх друзів: дві жінки і одна сім'я. Це люди, з якими у нас спільні погляди, які допомагають, розуміють і підтримують. Всі інші виявилися просто знайомими. Мій вчинок — піти служити — не всі оцінили і зрозуміли.
— Вони сидять вдома, чекають, коли це все закінчиться, — я говорила чоловікові, коли ми разом вечеряли. — Їм байдуже, хто переможе.
— Вони бояться, — відповів він. — Не всі здатні на боротьбу.
Я втратила багатьох друзів, але коли приїхала до Гадяча, зустріла людей, які по духу стали близькими. Люди були справжніми, щирими. Так Гадяч став новою домівкою. Хоча слово «домівка» звучало тоді занадто іронічно.
Все було чужим, незвичним. Ми орендували невеликий будинок. Чоловік розповідав мені про свою службу, про людей, з якими він щодня працює, захищаючи країну. Військова рутина не залишала місця для сумнівів або страху.
Там, у будинку культури, я зустріла таких же, як і я, жінок, які теж переживали свої трагедії. Усі ми мали свої історії: Херсон, Харків, Маріуполь. Кожна з нас привезла із собою спогади про втрачене, але разом ми пробували будувати нове життя.
Там були жінки, які тікали з Херсону, сідали за кермо і вивозили дітей. Це був непростий час для всіх. Але по духу всі були близькими. Я приїхала з прикордонного регіону, де мене не усі розуміли, а тут всі були такі ж, як я.
Люся, старша жінка з Маріуполя, стала однією з моїх найближчих подруг. Вона ніколи раніше не говорила українською, але з початком війни вирішила змінити мову. Її спроби були кумедними, але такими щирими, що я не могла не підтримати її.
— Спочатку це було складно, — казала вона, виплітаючи чергову сітку, — але тепер я не уявляю себе іншою.
— Ми всі змінилися, — тихо промовила я.
Про перші дні війни
Перші дні війни я була у шоковому стані і не усвідомлювала до кінця події.
— Війна? Та це нереально, — я ще намагалася заперечувати, коли слухала новини.
— Вона вже тут, — відповів чоловік, заправляючи машину.
Це був один із тих моментів, коли ти розумієш, що все, що раніше здавалося абсурдом, тепер стало реальністю. Раніше я ставилася до політичних питань досить нейтрально, не вникала в них, була з тієї категорії людей, яким було байдуже, якою мовою говорити. Вважала, що мова не має значення: розмовляла все життя російською, і не розуміла, чому я повинна змінювати себе зараз.
Все змінилося 26 лютого. В той день я вперше заплакала і відчула, як в мені «прокинувся» маленький бандерівець і запитав: «Ну що, тобі і досі «какая разніца?» Це сталося раптово, але я зрозуміла, що більше не можу миритися з тим, що відбувається. Того дня я остаточно визначилася зі своєю позицією.
Про рішення йти служити
Кожен день у Гадячі наближав мене до рішення піти служити. Я бачила, як працюють військові, і відчувала, що можу бути корисною не тільки для свого чоловіка, а й для країни. Одного вечора я нарешті зважилася.
— Ти впевнена? — запитав чоловік, коли я розповіла про своє рішення.
— Так. Я більше не хочу бути лише спостерігачем. Я хочу діяти.
Він підтримав мене, хоча я знала, що йому було нелегко змиритися з моїм вибором.
Про Андрія Петровича
Андрій Петрович став тією людиною, яка відкрила для мене зовсім інший бік армії. Він був не просто командиром, а справжнім прикладом того, як турбота та людяність можуть співіснувати з військовою дисципліною.
Це людина неймовірної внутрішньої сили, приклад чесності, гідності, справедливості та людяності. Особисто для мене, він зразок справжнього офіцера, який надихає своїм прикладом.
Саме Андрій Петрович підтримав мене у рішенні вступити до лав ЗСУ. Він розумів, що це не просто про бажання служити, а про наше спільне рішення бути разом і розділити цю боротьбу.
Я бачила, як командир ставився до своїх підлеглих — завжди з повагою, завжди готовий допомогти в найскладніших ситуаціях, він не мав відстані між собою і підлеглими, як це часто буває серед командирів. Був суворим, але справедливим. Його поважали всі, хто працював поруч, його вплив і турбота про солдатів відчувалися на кожному кроці.
Навіть коли Андрія Петровича перевели до іншого підрозділу, його приклад залишився з кожним і кожною із нас.
Згадую, коли я вирішила йти до воєнкомату, чоловік не підтримав мене спочатку. Він хвилювався, що мене переведуть в інший підрозділ, і це тримало його від того, щоб погодитися з моїм рішенням. Але після розмови з командиром усе змінилося.
Чоловік сказав: «Я був проти, але після розмови зі Щукіним я тепер пишаюсь тим, що ти пішла служити».
Це стало важливим моментом для нас обох — визнання, яке змінило його ставлення і дало нам спільну точку опори.
Перед інтервʼю я попросила дозволу Андрія Петровича згадати його в історії, і він запитав: «Чому саме мене?»
Я пояснила, що для мене армія починалася саме з нього. Він дав згоду. Ця людина назавжди залишиться у моєму серці. Його людяність, теплі, слова та готовність підтримати зробили мене сильнішою.
Про гендер в армії
Професійні обов'язки не мають статі, і це не просто слова. В армії ніхто не давав поблажок через те, що я жінка. Були моменти, коли фізично було важче, але це не робило мене слабкішою в очах інших. Війна забирає всі привілеї і змушує виконувати роботу нарівні із чоловіками.
Часто люди думають, що військові – це про силу й холоднокровність. Але насправді найбільша сила – у людяності. Хлопці завжди намагалися допомогти, і це стосувалося не лише мене. Ми підтримували один одного в будь-який спосіб. Так, вони могли підставити плече, допомогти із рюкзаком чи каскою.
Але це не було гендерним привілеєм. Це було проявом людяності, а не рівнянням «ти жінка — тобі важче». Так само, коли хлопці втрачали сили, ніхто не мовчав, кожен підставляв плече. Це не про поблажки, це про братерство.
Навчання були важкими для всіх. Фізичні випробування, полігони, польові завдання. Я бачила, як деякі чоловіки виснажувалися, йшла з останніх сил і сама. Але відчуття, що ми разом долаємо це - ніколи не полишало.
Мене не сприймали як слабку лише тому, що я жінка. Ми всі були військовослужбовцями, на нас усіх чекала одна війна. І ставлення було таке саме — вимагали рівного результату, без поблажок і винятків.
Якщо хтось думав, що жінки не витримують — цей міф зникав після першого дня на полігоні. Коли ми разом втомлені, у бруді, обплетені бронежилетами, йдемо до кінця. Моментами здавалося, що не вистачить сил, але солідарність і взаємна підтримка тримали нас на плаву. Це було не про чоловіків чи жінок, це було про спільну боротьбу.
Про харчування в армії
Їжа на війні не має бути вишуканою чи різноманітною — її головне завдання полягає у тому, щоб дати тобі сили продовжувати боротьбу. І хоча, звісно, це не домашні сніданки чи вечеря з трьох страв, армійське меню виконувало свою функцію на всі сто.
Каша з сосискою на сніданок, суп з м'ясом на обід, плов чи тушкована картопля на вечерю — це були ті страви, які підтримували тебе у важкі дні. Просто, але поживно.
Звикати до ранніх підйомів було важче, ніж до їжі. Сніданок о 6-й ранку? Спочатку я просто не могла це проковтнути (в прямому сенсі), але з часом організм підлаштувався під армійський режим. Із фізичними навантаженнями приходила і готовність їсти раніше, легше і навіть те, що колись здавалося несмачним, тепер ставало рятівною порцією енергії.
Полігони? Це інша історія. Там їжа ще скромніша, але точно не голодуєш. І хоча всередині себе часом мрієш про домашній борщ, ці бажання швидко проходять. Бо коли ти виснажений фізично, останнє, що тебе турбує — це гурманські бажання. Ти просто їси, щоб вижити, щоб мати сили нести зброю, тягнути броню і продовжувати рухатися вперед.
Перекуси рятували не один раз. Печиво, батончики, сухофрукти — це ті речі, які додають сили тоді, коли немає часу на повноцінний обід. А під час польових виходів чи тривалих навчань, це справжнє джерело енергії.
Так, були моменти, коли хотілося більше різноманіття. Тушкована картопля кожен вечір врешті починає трохи дратувати. Але в таких умовах ти навчаєшся приймати простоту і навіть цінувати її. Це не про смаки чи бажання — це про виживання і підтримку енергії.
Харчування в армії було саме таким — простим, але збалансованим. Воно не повинно було бути ідеальним, його завданням було дати тобі сил продовжувати йти вперед, і в цьому воно ніколи не підводило.
Про армійський одяг для бійчинь
Коли ти стаєш частиною військового середовища, багато речей доводиться переосмислювати. І одяг – не виняток. Спочатку це здається дрібницею, але коли ти починаєш «тягати» на собі заважкі штани та сорочки з надто довгими рукавами, стає очевидним: це більше, ніж просто форма.
Жіночого варіанту форми у нашої армії не існує. Тож спочатку видали чоловічу форму. І не лише одяг – навіть білизну: боксерки. Ми всі сміялися з цього, але, чесно кажучи, з часом оцінили їхню зручність. Вони сиділи, як треба, і були зручніші, ніж можна уявити.
А ось кітелі з довжелезними рукавами й широкі штани – це вже інша історія. Штани, хоч і виглядали не так стильно, мали зручні липучки, що дозволяли регулювати ширину талії, а ще вони не обмежували рухи, коли доводилось лазити по камінню чи ховатись у траві.
Проблема розмірів була гострою: спочатку мені видали форму на кілька розмірів більшу. Спочатку влізла у свій 52-й, а пізніше, коли схудла майже на 10 кг через фізичні навантаження, взагалі довелось купляти й перешивати.
І хоч військова форма – не про красу, а про функціональність, все ж таки хотілося, аби вона сиділа краще. Загалом, я все ж купила собі приталений варіант жіночої форми. Він гарно підкреслював фігуру, але для служби обирала те, що видавали. І навіть ця громіздка форма з часом стала «своєю».
Про випадок на полігоні
Згадую випадок, коли ми на полігоні з дівчатами вперше взяли в руки автомат.
Підполковник, що керував навчанням, зупинився і, побачивши нашу невпевненість, викликав іншого офіцера: «Майоре, іди сюди! Вони ж вперше тримають зброю!»
Його голос звучав тривожно, але він не втрачав терпіння. Пояснював усе повільно, допомагаючи нам крок за кроком зрозуміти, як діяти. З кожним новим пострілом наші рухи ставали впевненішими, а страх поступово розвіювався.
Командири не давали нам поблажок, вони чітко показували, що ми всі — військові і повинні бути готові до реальних бойових умов. Але разом із цим, вони не залишали нас без підтримки: пояснювали більше, іноді навіть з гумором допомагали впоратися зі страхом першого пострілу.
Про подолання страху
Одного дня на тренуванні мені довелося зіткнутися зі своїм найбільшим страхом — пройти через колоду, яка була частиною навчальної смуги перешкод, і я боялася втратити рівновагу. Цей страх переслідував мене з часів автомобільної аварії.
— Ти зможеш, — сказала інструкторка, її очі випромінювали жорстку впевненість.
— Я не можу, — відповіла я, відчуваючи, як страх захоплює мене.
Але слова інструкторки були безжальними: «На колоду і без заперечень!»
Це змусило мене діяти. Я взяла автомат, вчепилася в нього обома руками і, крок за кроком, пройшла через перешкоду. Це була не просто фізична перемога — це була моя особиста психологічна перемога.
— Мінус один страх, — підвела підсумок інструкторка і посміхнулася, коли я спустилася на землю.
Я відчула полегшення. Після цього страх зник. Це був момент, коли я зрозуміла, що здатна на більше, ніж думала раніше. Війна змінює не лише навички та фізичну витривалість, але й внутрішній стан. Після того випадку я почала більше довіряти своїм силам і стала впевненішою у собі.
Майбутнє після війни
Ми з чоловіком часто говоримо про майбутнє. Раніше ми мріяли про подорожі, будинок, машину. Але тепер усе змінилося. Матеріальні цінності втратили свій сенс.
— Що буде після перемоги? — якось запитала я його.
— Ми просто будемо жити, — він усміхнувся. Просто жити і радіти кожному дню.
Це наш спільний план на майбутнє. Бути щасливими разом, навіть якщо світ навколо нас знову зміниться.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
