Гадяч живе, Гадяч пульсує життям

Світлана Новікова

Автор(ка)

01 Червня 2025, 10:00

2274

Світлана Новікова

Гадяч живе. Гадяч пульсує життям – і я особливо гостро відчуваю цю пульсацію саме зараз. Вона – в повітрі, у щоденних розмовах, у людях, які не просто говорять про зміни, а щодня втілюють їх у дію.

Вона – в ініціативах і проєктах, що народжуються тут, на локальному рівні, але прокладають нові зв’язки по всій Україні, вплітаючись у тонку, але потужну тканину відновлення країни.

Вона – в тому, як ми разом намагаємося переосмислити себе, своє місто, своє місце в Україні та світі.

Та найцікавіше відбувається тоді, коли ми зупиняємося і починаємо зазирати у глибину – в нашу історію. Саме тут, у Гадячі, ми раптом відкриваємо для себе колосальний потенціал, який дозволяє нам мислити про себе не лише в українському контексті, а й у європейському, у глобальному.

Коли ми звертаємося до глибини, до історії, стає очевидно: Гадяч уже не раз був джерелом ідей, що випереджали свій час. Саме звідси походить Михайло Драгоманов – мислитель, який ще у ХІХ столітті говорив про Україну як європейську державу.

Він писав про права людини, місцеве самоврядування, свободу слова – тоді, коли ці поняття ще не були частиною публічного дискурсу. Він розумів силу громади, силу культури, силу слова. Його ідеї залишаються живими, бо саме зараз ми реалізуємо те, про що він лише мріяв.

Його постать – переконливе свідчення того, що потенціал Гадяча не локальний. Він масштабний. Він – європейський.

У Гадячі народилася Олена Пчілка, яка виховала ту саму Лесю Українку – не просто поетесу, а культурну євроінтеграторку України. Леся з неймовірною ерудицією, з глибоким знанням культур Західної Європи творила українське слово у світовому контексті.

Вона писала не на периферії. Вона писала в центрі європейської думки. І цим наближала Україну до інших народів, показуючи, що ми – не менш глибокі, не менш гідні, не менш вартісні.

Європа зберегла величезний культурний спадок: від середньовічних соборів до бібліотек епохи Просвітництва – її пам’ять дбайливо впорядкована й … законсервована. Вона часто зведена до експоната — витончена, збережена, проте відірвана від життя. Вона лишається свідченням минулого, але вже рідко веде за собою.

Україна – інша. Наші культурні коди ще не оформлені в каталоги – вони пульсують у щоденному житті. І саме ця жива культура – не як естетика, а як мотивація до змін – є тим, чим ми можемо здивувати і посилити Європу.

Дати їй те, що вона втратила: відчуття, що культура – це не завершена історія, а щоденна дія. Що вона не належить лише минулому, а формується тут і зараз, у живому досвіді спільнот.

Тому, коли ми сьогодні говоримо про локальні ініціативи в Гадячі – про відновлення газети, стратегічні сесії, пошук сенсів міста, про пам’ятники, круглі столи, мистецькі резиденції – ми насправді говоримо про щось значно більше.

Ми підіймаємо з глибини наш потенціал – і він цілком може стати основою для партнерства на рівних із європейськими містами.

Читайте також: «Всі дороги ведуть до Гадяча»: інтерв'ю з директоркою Гадяцького історико-краєзнавчого музею Іриною Орловою